Зв’язок між релігією, покаранням і правовою системою складний. Історично релігія відігравала ключову роль у розвитку правових систем у різних культурних контекстах. Війни зазвичай ведуться з політичних або економічних причин. Тим не менш, релігії можуть мати тривалий вплив на хід конфлікту. Вони можуть допомогти загострити деякі конфлікти, які б не загострилися без додавання релігійної символіки, і вони можуть запобігти деяким конфліктам, які, безумовно, загострилися б без залучення релігійних громад.
Духовні лідери різних релігій є для того, щоб вести заблудлих вівець, а не бути вовками, які пожирають отару. Однак поточні події, пов’язані з діяльність РПЦ МП в Україні, вчать нас, що, на жаль, надто часто вони бувають поганими пастирями.
Загальноприйнятим становищем в даний час стало те, що сучасна війна – явище багатогранне. У ньому, безумовно, зберігаються Загальні положення, сформульовані ще в 19 столітті фон Клаузевіцем, в частині про те, що першим симптом поразки є ослаблення бажання до опору. Даний аспект важливий не тільки в зоні безпосередніх бойових дій, але і в тилу, де реально відбувається другий фронт, який в світлі зазначеного. Положення про загальні властивості війни є не менш актуальним. Ослаблення сил і бажання до опору дуже часто стає наслідком «підривної діяльності» ворога в тилу через мережу прямих або непрямих агентів, які діють або безпосередньо, або під прикриттям різних цивільних, національно-культурних, або релігійних організацій. Через них поширюються відповідні розповіді, які впливають на громадську думку. Поведінка громадян України, що перебувають у глибокому тилі, внаслідок чого вони стають або пасивними (займають вичікувальну позицію), або внаслідок розчарування потенційним активними посібниками ворога.
Аналіз конкретних кейсів тільки показує, що такими стали звичайні громадяни, в певні моменти вони стали податливими для вербування.
У зв'язку з цим, на глибоке переконання автора, вкрай необхідним стає більш глибоке вивчення як теоретичних сторін, так практичних моментів застосування статті 436-2 «виправдання, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників».
Релігія та антидержавна злочинність (ми маємо на вазі злочини, як передбачаються статтею 436-2 виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників), які коять клірики РПЦ МП є незалежними темами, яким у більшості суспільств продовжує приділятися значна увага.
Однак ми не маємо великої чи добре розробленої дослідницької літератури, яка б вивчала прямі та непрямі способи зв’язку цих двох тем одна з одною. Це цікавий недогляд викликає жаль, тому що після детального вивчення діючої літератури ми виявили, що зв’язок між РПЦ МП (де панує деструктивна релігійність) та антидержавною злочинністю досить надійний, постійно зворотний і несе з собою відповідні наслідки для теорії та практики.
Крім того, взаємозв’язок між кліром РПЦ МП (від митрополитів до сільських батюшок) та злочинністю пропонує важливе розуміння світських підходів до стратегій запобігання злочинності та формування політики, що в кінцевому підсумку підвищує загальну ефективність системи кримінального правосуддя.
Існує також все більше доказів того, що політична активність (в релігійніобгортці) РПЦ МП може підвисити ризики широкого спектру злочинної поведінки, включаючи як незначні, так і серйозні форми злочинної поведінки.
Наявність в Україні релігійних структур, які керуються центром розташованим в країні-агресорі, сприяє політичній небезпері в середині країні. До цього треба додати й те, що РПЦ МП є не стільки церквою, а скільки квазі політичною партією, яка замість християнської духовності просуває в Україну наративи «русского миру». Це підтверджується великою кількістю справ та підозр, які були відвинути проти конкретних кліриків цієї організації. В переважної більшості по ходу обшуків в рамах, монастирях, церковних крамницях, тощо було виявлено книги, у яких прославляється РФ, інша друкована продукція, яка містила в собі подібні наративи. Навіть в «цнотливих» на перший погляд життях святих ми знаходили ідеї, які звеличували країну-агресорку. Це сприяє небезпечності в середині суспільства, оскільки формує базу дляпотенційногоколабораціонізму.
Досить часто священнослужителі РПЦ МП відкрито переходили на бік агресора, здавали данні про ЗСУ, навіть брали участь у катуваннях наших патріотів.
Кількість і жахливість цих злочинів викликають запитання: чи справді це «лише» відхилення від того, що спочатку могло бути «хорошою ідеєю»? Або інституція та переконання показують частину свого обличчя, яку вони більше не можуть приховувати, і це також є частиною їх сутності? Сам Ісус Христос говорив про «плоди», за якими можна розпізнати добре чи погане дерево. Іншою мовою, анти-українські злочини в середовищі РПЦ МП – це явище скоріш системного, а ніж рандомного характеру.
Причина цього - в тому, що для них «русский мир» є набагатоважливим, ніж християнські та загально-людські цінності. Тому в тому сенсі важливо (на підставі зібраних кейсів, зокрема судових справ) розробити методику виявлення злочинів, які передбачаються статтями чинного Кримінального кодексу. Важливо проаналізовати етапи злочини, шляхи виявлення та запобігання.
Загальна мета нашого краткого дослідження пов’язана з тим, що усі основні релігії цього світу виступають за толерантність і мирне співіснування в дусі братерства. Ми повинні протистояти тим, хто оманливо і зловмисно посилається на релігію, щоб створювати неправильні уявлення, загострювати розбіжності та поширювати страх і ненависть в Українському суспільстві.
Злочин на ґрунті ненависті вважається кримінальним злочином, мотивованим повністю або частково упередженням злочинця щодо раси, релігії, сексуальної орієнтації чи етнічного походження.
Чинний Кримінальний кодекс все ще включає злочини, вчинені з метою приборкання певних релігійних чи антирелігійних практик. Якщо, з одного боку, можна вважати, що кримінальне право посилює свободу релігії, захищаючи послідовників усіх релігій, з іншого боку, воно також може обмежувати свободу релігії, як у випадку колабарації з ворогом, глорифікаціїрф тощо.
Колабораціонізм — це співпраця з ворогом проти країни громадянства під час війни. Цей термін найчастіше використовується для опису співпраці цивільного населення з окупаційними державами.
Зазвичай поділяють співпрацю на мимовільну (неохоче визнання потреби) і добровільну (спроби використати потребу), на його думку, співпраця може бути або підкоряючою, або ідеологічною (до цього ми відносимо РПЦМП в Україні, тому що їхня ідеологія напряму пов’язана з запереченням не лише Української державності, та й української нації, мови, тощо). Їх сервілізм — це служіння ворогу, засноване на потребі особистого виживання чи комфорту, тоді як їхня ідеологія — це захист співпраці з ворожою силою.
Віра і насильство вступають у згубний союз у багатьох військових конфліктах. Це також пов’язано з тим, що політичні еліти РФ використовують релігійні організації для легітимізації насильницьких стратегій.
Релігійні відмінності неодноразово сприяють вибуху воєн, які ведуться з надзвичайною жорстокістю. Загальне пояснення цього згубного альянсу полягає в тому, що догматичні розбіжності між політичними групами неминуче призводять до процесів соціального розмежування, які значно посилюють недовіру між групами та підвищують бажання членів групи нав’язувати групові інтереси за допомогою військової сили.
Релігійні організації рідко стають основним предметом конфлікту у військових конфліктах. Швидше, війни, як правило, ведуться з політичних та економічних причин. Центральну роль тут відіграють національні еліти. У дуже динамічних контекстах прийняття рішень під час насильницьких конфліктів вони завжди намагаються обрати стратегію, за допомогою якої, на їхню думку, вони зможуть досягти своїх цілей із найменшим використанням ресурсів. У цьому контексті релігійні структури виступають мобілізаційним ресурсом. Вони використовуються для мотивації лояльності та готовності до насильства.
Що стосується міжнародної політики, ряд досліджень показує, що ризик війни між державами різних релігійних груп не є значно вищим, ніж між державами однієї релігійної групи. Ось чому міжнародні насильницькі конфлікти все ще можна правдоподібно тлумачити як суперництво влади та інтересів, яке може, але не обов’язково, йти рука об руку з релігійними розбіжностями.
У цьому контексті звернення до релігійних традицій можна інтерпретувати як стратегію мобілізації послідовників і соціальної легітимізації насильства. Серія кількісних досліджень показує, що за певних умов релігійні відмінності пов’язані з підвищеним ризиком ескалації конфлікту – але лише як проміжна змінна. Їхня ефективність завжди базується на наявних конфліктах влади та інтересів. Наприклад, коли релігійна дискримінація чи релігійне незадоволення супроводжують конфлікти щодо влади чи добробуту, вони загострюються надзвичайно часто.
Релігійні розбіжності та релігійне невдоволення виступають не як причина пожежі, а радше як прискорювач. Вони не розпалюють вогонь, який потім допомагають поширювати. Таким чином, кількісні дослідження доповнюють і підтверджують добре задокументоване припущення в якісних дослідженнях: конфлікти загострюються швидше і жорстокіше, коли політичні еліти збагачують їх релігійною символікою. Відповідними прикладами такої інструменталізації релігійних відмінностей насильницькими елітами є звернення Слободана Мілошевича та Франьо Туджмана до християнської символіки під час громадянської війни в Боснії, мусульманська риторика корумпованих еліт у північній Нігерії та сучасний російський шовінізм у православній «обгортці».
Якщо стратегічне присвоєння релігійних традицій насильницькими елітами може сприяти ескалації конфлікту, постає питання про можливості ефективного запобігання інструменталізації. Як можна захистити релігійні традиції від політичної інструменталізації?
Навпаки, характерним для стійких до насильства релігійних громад є те, що вони є автономними від держави та суспільства та мають власні фінансові джерела та інституції, щоб підтримувати свої традиції та слідувати сучасному тлумаченню правди віри.
Сербська православна церква, наприклад, була повністю незалежною від державних структур до приходу Мілошевича до влади. Проте в результаті десятиліть маргіналізації комуністичним режимом Югославської федерації вона майже повністю втратила свій потенціал автономії і тому була відкрита для нещасливої коаліції з сербським урядом. Так само нинішня залежність релігійної громади не означає, що вона не може відірватися від неї, щоб взяти на себе конструктивну роль.
Якщо релігія історично впливала на концепцію добра і зла, а отже, і на право, плюралізм сучасного суспільства вимагає перевизначення відносин між релігією та кримінальним правом.
Відповідно до цієї логіки, відносини між мораллю та кримінальним правом також переосмислюються, причому кримінальне право прагне все далі й далі відходити від моралі, не маючи можливості повністю уникнути свого історичного коріння. Оскільки кримінальне право тісно пов’язане з цінностями нашого суспільства, за захист яких воно відповідає, воно має захищати не лише такі цінності, як життя та фізична цілісність, а й свободу релігії та мультикультуралізм.
Враховуючи ці цінності, якою мірою правопорушення може стосуватися релігії? Якщо кримінальне законодавство може захищати релігії меншин, то якою мірою воно може забороняти релігійні обряди або вимагати поваги до релігії чи місця поклоніння?
Християнська традиція сильно вплинула на українську концепцію права, точніше, на концепцію кримінального права. Ці історичні корені все ще пояснюють деякі фундаментальні поняття канадського права сьогодні, такі як презумпція невинуватості, суд присяжних, тощо. Тому ми коротко вивчимо злочини, які стосуються релігії, спочатку шляхом захисту віруючих усіх релігій, а потім через обмеження релігійної свободи в деяких з них.
Якщо наше кримінальне право захищає фізичну та психологічну цілісність усіх, то певні положення стосуються захисту цілісності людей, які відрізняються від інших своєю релігією. У цьому випадку кримінальне право стає інструментом захисту всіх релігій, але особливо релігій меншин. Таким чином, це частина логіки захисту свободи релігії та відкритого секуляризму. Злочин пропаганди ненависті є гарним прикладом.
Пропаганда ненависті об’єднує кілька правопорушень, які базуються на ідеї пропаганди ненависті проти групи, яка відрізняється від інших, зокрема своєю релігією.
Згідно з цією логікою, Кримінальний кодекс України забороняє різні форми пропаганди ненависті:
1) заохочення до геноциду;
2) публічне розпалювання ненависті до певної групи, коли таке розпалювання може призвести до порушення миру;
3) умисне розпалювання ненависті проти такої групи в будь-якій розмові, крім приватної.
Маючи на меті приборкати поведінку, яка загрожує рівності та розвитку всіх членів суспільства, криміналізація пропаганди ненависті є частиною логіки мультикультуралізму та свободи віросповідання. Кримінальне право, посилаючись на релігію у визначенні цього злочину, спрямоване на захист різноманітності переконань і не нав’язує жодної релігії, а також не надає пріоритету жодній з них. Насправді кримінальне законодавство навіть не віддає перевагу релігійним переконанням перед атеїзмом чи агностицизмом, оскільки пропаганда, заснована на відсутності релігії, віри чи переконань, може вважатися пропагандою ненависті. Отже, кримінальне право покликане бути захисником усіх членів суспільства, незалежно від їхніх переконань. Створення здорового клімату взаємної поваги на користь усім.
Однак, незважаючи на велику свободу релігії в секулярному суспільстві, кримінальне право все ще є інструментом для захисту цінностей більшості і, хоч і меншою мірою, моралі. Цей конфлікт між роллю кримінального права та свободою віросповідання особливо яскраво проілюстрований у випадку певних релігійних злочинів, таких як полігамія та блюзнірський наклеп, злочини, прийняті, у першому випадку, для боротьби з релігійною практикою фундаменталістських мормонів, а в другий випадок, щоб захистити дві більшість християнських релігій. Криміналізація такої поведінки в такому дусі порушує свободу віросповідання, і той факт, що законодавчі положення, спрямовані проти цих злочинів, були прийняті давно, не допоможе законодавцю, коли прийде час виправдовувати ці порушення. Ця ситуація знову підводить нас до застарілості Кримінального кодексу, глибокий перегляд якого став невідкладним.
Ми розглянули проблеми, які створюють релігійні злочини, тобто злочини, законодавча мета яких посягає на свободу віросповідання. Звичайно, взаємодія між свободою релігії та кримінальним правом набагато ширша: вона поширюється на будь-яку поведінку, криміналізація якої має наслідком порушення свободи віросповідання. Залишається визначити, чи в цих випадках кримінальне право демонструє, як у випадку пропаганди ненависті, що воно є інструментом соціальної еволюції, чи, як у випадках полігамії та блюзнірського наклепу, що воно є більш занедбаним.
У процесі релігійної радикалізації (або сектантської прихильності) поступово зростає невизначеність щодо загальних правил тлумачення світу, щоб нарешті й часто досить брутально перериватися й замінюватися, іноді лише через кілька тижнів чи місяців, промовою без недоліків. або місце для сумнівів. Ця зміна дискурсу відповідає параноїдальному стилю розвитку особистості. Це структуровано навколо запозиченої психологічної позиції, стійкість якої забезпечується груповістю.
Сергій Сербін, історик