Зерно розбрату чи почуття обдуреності?

Україна завжди була важливим гравцем на світовому ринку зерна. Офіційно на нашу частку в останні роки припадало близько 10% світового обсягу відповідних поставок, ми не маємо причин не довіряти цим цифрам. Крім того, 10% усього світового експорту пшениці також забезпечувалося українськими постачаннями.

Це все сухі факти, а лірика буде згодом. Якщо відразу почати скидатися з приводу того, що Київ – відвертий «третій зайвий» (а за фактом – четвертий) у нещодавніх переговорах щодо зерна, ефект від теми буде втрачено. Давайте оперувати не емоціями, а реальними даними.

Йдемо далі. Частка врожаю, необхідна внутрішніх потреб країни, будь-коли перевищувала 30%. При цьому до 24 лютого експортний потенціал українського сільського господарства оптимально було реалізовано лише за ячменем – на 95%. За пшеницею цей показник становив 81%, за кукурудзою – і зовсім 60%.

Взимку уряд встановив заборону на експорт деяких зернових культур (овес, просо, гречка та жито) для забезпечення продовольчої безпеки в країні під час воєнного стану, а також запровадив обов'язкове ліцензування експорту пшениці та кукурудзи. Вже тоді економісти сприйняли це рішення вкрай негативно. Зрозуміло, що порти були закриті, і логістику слід було в екстреному порядку перебудовувати. Але продовольчій безпеці України нічого не загрожувало – і не загрожуватиме. У нас надто хороші умови для сільського господарства, щоб голодувати.

Згодом для кукурудзи ліцензування скасували через суттєве перевищення врожаю зернової над її внутрішньою потребою та очікування рекордно високих перехідних залишків. Загалом минулий рік для зернових в Україні був безпрецедентно високим – 107 млн ​​т зерна та олійних. Чи були у нас причини для занепокоєння? Була лише одна: ще в довоєнний час уряд не проводив адекватної політики щодо експорту зернових. Найбільша проблема, з якою сьогодні стикаються експортери зерна, — брак кораблів і барж, які, до того ж, у 3-5 разів підвищили ціни. Морська влада України та Румунії виявилася елементарно не готовою до прийому великої кількості суден для вивантаження та перевезення зернових.

Зараз все легко списувати на воєнний стан, на те, що весь світ «завив» від можливого голоду (хоча згадують лише тривожну ситуацію для деяких країн Азії та Африки). Насправді ж цього року світовий сільськогосподарський ринок витримав би, навіть якби Україна не експортувала жодного зернятка. Дефіцит був би з лишком покритий минулорічними рештками. Але є одне «але»: це спричинило б суттєве підвищення цін на зернові. Вони і так злетіли на початку березня до максимуму за 14 років, потім упали, потім знову злетіли.... Зараз знову навмисне повзуть униз, у тому числі через рекордний урожай минулого року. Причина проста: хто основний гравець на світовому ринку зерна, окрім України, хоча б через більшу площу? Правильно, Росія. Піднімати ціну на зерно означає збагачувати Москву, на що Захід не піде. При тому, що США, Канада та Австралія серйозно втрачають від нестабільності ціноутворення, будучи не менш значущими гравцями.

Хоч як це страшно звучить, у світу щодо України завищені очікування. Ні, без нашого зерна африканці не голодуватимуть (якщо знову ж таки це не стане політично вмотивованим рішенням та штучним створенням дефіциту). А ось неконтрольований його вивіз за заниженими цінами дуже напружує.

Напружує і те, що, якщо вірити даним видання Australian National Review, майже третина площі всієї України або приблизно половина всіх сільгоспугідь уже давно не «українська» - її поділили між собою три найбільші гравці на світовому ринку продовольства та хімії: Cargill, Dupont та Монсанто. Видання має дані про те, що з 40 мільйонів гектарів українських земель 16,7 мільйона гектарів вже викуплено іноземцями. Тому не дивно, що іноземні власники земель, як ніхто, зацікавлений у вивезенні українського зерна.

Можна сказати, що весь світ штовхав Київ на підписання угоди щодо експорту українського зерна. Його сторонами стали Україна, Туреччина та генсек ООН, і воно називається «Ініціатива щодо безпечного транспортування зерна та продуктів харчування з українських портів». Під подібним документом розписалися представники Туреччини, ООН та Росії: Україна не контактувала безпосередньо і не домовлялася з Росією, лише через посередників.

Туреччині ця угода була необхідна підвищення політичної значимості країни, Росії – у тому, щоб зберегти статус-кво у питанні недопущення санкцій, які Захід і так планував на Москву накладати. ООН офіційно «сподівається, що підписані документи допоможуть стабілізувати ціни на продовольство та запобігти голоду в найбідніших країнах». Насправді ж угода суттєво покращує позиції для експортних часток США, Канади та Австралії. Розрахунок простий: продати українське зерно, поки його в надлишку, країнам Азії й Африки, які тим самим «потребують», при цьому зробити це за низькою ціною. А потім вартість сільгосппродукції підвищиться, бо ринок буде знову наповнений, і провідні країни зможуть торгувати зерном за добрими ринковими цінами. Хоч би як це цинічно звучало, і африканські діти ситі, і вовки з Уолл-стріт... теж ситі. Ви вже вибачите, але доля українських дітей для нас важливіша за африканські та американські. Адже, хоч би як це сумно звучало, про українських дітей ніхто й не думає. Цієї теми у світовій громадськості ніби й не існує. На жаль, доводиться констатувати, що в чергове Україну використовували як буфер для досягнення своїх цілей.