• Пт. Чер 21st, 2024

Визнання ПЦУ: досягнення і перспективи

Східне православ'я складається з кількох автокефальних (самоврядних) церков: чотирьох стародавніх патріархатів ранньої церкви, Константинополя, Олександрії, Антіохії та Єрусалиму, чотирьох патріархатів пізнішого походження, Росії, Сербії, Румунії та Болгарії, католикосату Грузія, а також Церкви Кіпру, Греції, Польщі, Албанії, Чеських земель та Словаччини. Наприкінці 2018 року до них приєдналася Православна Церква України, яка отримала законну автокефалію від Константинополя. Православні церкви також включають автономні православні церкви Фінляндії та Естонії (з двома юрисдикціями). У США та Японії деяким православним церквам була надана автономія або напівавтономія, хоча ці церкви не були визнані всіма православними церквами.

5 січня 2019 року Константинопольський Патріарх Варфоломій підписав Томос, документ про підтвердження канонічного статусу нової Української Православної Церкви. Цим завершилася багатовікова боротьба України (крім радянського періоду) за автокефалію. Україна стала 15-ю незалежною православною церквою.

Православна Церква є «сім’єю самоврядних Церков», об’єднаних спільною доктриною та «спільністю в таїнствах». Константинопольський Патріарх (також відомий як «Вселенський» або Вселенський Патріарх) користується «становищем особливої честі серед усіх православних громад», але кожна автокефальна (самоврядна) помісна церква є незалежною. Території цих помісних церков часто перетинають міжнародні кордони, але багато з них також є національними церквами. Дійсно, з появою національної держави в другій половині дев’ятнадцятого століття в православ’ї постало питання про співвідношення націоналізму та релігії. Наприклад, Константинопольський патріарх зіткнувся із закликами до церковної автономії чи автокефалії у новоутворених Румунії, Болгарії та Сербії. Хоча Патріархат зрештою визнав автокефалію цих церков, у 1872 році він також засудив етнофілетизм, коли помісна церква має виключно національну ідентичність. Це питання стосунків між церквою та нацією постане знову після Першої світової війни, коли розпалися Російська, Османська та Австро-Угорська імперії, і знову після розпаду Радянського Союзу за національною ознакою в 1991 році.

Питання національної орієнтації, канонічності та церковної приналежності Православ’я в Україні були гострими в українському релігійному житті вже понад століття, а особливо протягом трьох десятиліть незалежності. З кінця шістнадцятого століття етнічні українці були поділені релігійно між православ’ям (домінуючим у центральній та східній частинах країни) та греко-католицькою церквою (церква східного обряду в єдності з Римо-католицькою церквою, яка переважає на заході країни). У рамках процесу інкорпорації Східної України до складу Московії наприкінці XVII століття у 1686 році Константинопольський Патріарх передав Українську Церкву під юрисдикцію Московського Патріархату.

Українські єпархії не мали окремого статусу в Російській Православній Церкві протягом усього імперського періоду. Крах монархії Романових у 1917 році відкрив двері для періоду великої творчості в церковному житті колишньої Російської імперії, оскільки православні прагнули переосмислити відносини між церквою та державою та реорганізувати внутрішню роботу російської православної церкви. Церква (РПЦ) на виборних і соборних засадах на Всеросійському Соборі Православної Церкви.

В українських провінціях 1917 р. спостерігався рух за національну автономію та незалежність, який також перелився в церковне життя. У Києві з благословення Всеросійського собору в січні 1918 р. зібрався Всеукраїнський церковний собор. Він вирішив домагатися автономії в складі РПЦ, а не автокефалії, і відкинув заклики використовувати українську мову (замість церковнослов’янської) у літургії. Відбувся розкол, і 1921 р. прихильники українізації заснували Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Проте багато православних, навіть якщо вони симпатизували соборній еклезіології та українській культурній орієнтації нової церкви, відмовилися приєднатися до УАПЦ, оскільки вважали, що вона порушила церковні канони та апостольське спадкоємство, вигадавши власний новий обряд висвячення єпископів без участь інших єпископів.

Під час Другої світової війни антирелігійний радянський режим повторно легалізував Московський патріархат; наприкінці війни Українська Греко-Католицька Церква в щойно поглинених західних регіонах країни була змушена «повернутися» до Російської Православної Церкви. Проте наприкінці 1980-х років монополія Московського патріархату в Україні була оскаржена як греко-католиками, так і українськими автокефалістами: до кінця 1991 року вони разом захопили значно більше третини парафій в українській республіці. Московський патріархат оголосив УАПЦ неканонічною, але також відповів на її відновлення, змінивши статус Київської митрополії на помісну церкву зі значною автономією в Московському патріархаті: Українську православну церкву (УПЦ МП). Коли після проголошення незалежності РПЦ відмовила УПЦ МП в автокефалії, серед українських єпископів стався розкол і в 1992 році була утворена нова Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП); проте жодні інші православні церкви не визнали її автокефалії.

Оскільки існує кілька різних церков, які історично претендували на те, щоб бути національною церквою українського народу, плюралізм панував у державній практиці в Україні з 1991 року. Тим не менш, було поширене відчуття, що нова держава потребує об’єднаної Української Православної Церкви, незалежної від Москви.

Утворення Православної церкви України наприкінці 2018 року та Томос Вселенського патріарха на початку 2019 року мали на меті залікувати розкол в українському православ’ї шляхом об’єднання УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ в одну автокефальну церкву. Однак УПЦ МП та елементи УПЦ КП відхилили цю ініціативу і продовжують претендувати на велику кількість парафій в Україні; тим часом більшість міжнародної спільноти православних церков вагалися приєднатися до Вселенського патріархату у визнанні автокефалії ПЦУ.

У наш скорботний вік постмодернізму раз у раз доводиться стикатися з різними гібридними речами, майже нічого не залишилося реального, натурального, природного. Це в різній мірі стосується різних сфер соціального життя, в тому числі і політики, і навіть церкви, яка, лише частково не піддається впливу постмодернізму. Про "гібридну війну з Мордором" ми давно чули і від Олексія Арестовича, і від Євгена Магди. Отже, щодо визнання ПЦУ з боку світового Православ’я можуть бути повними, а можуть бути гібридними.

Такі повні визнання, суть яких зводиться і до :
1) згадки імені предстоятеля ПЦУ на патріарших літургіях, і
2) офіційними заявами Синодів відповідних Церков

Паралельно цьому процесу ми спостерігаємо і часткове визнання. Тобто з усієї палітри (точніше процедури) є тільки один елемент, який може призвести до повного визнання, а може і не привести, може так і залишитися приватною справою окремих церковних чиновників. Тобто нарешті у нас мова дійшла до гібридних визнань. Постає питання: навіщо вся ця тяганина з визнаннями, сортуванням їх на реальні та гібридні? Розкриємо цей момент детальніше. Ті Помісні Православні церкви світу, які визнали ПЦУ, по суті почали з нею євхаристійне спілкування, або, як уже говорилося вище, налагодили «дипломатичний зв’язок».

Для кліриків ПЦУ це дає можливість здійснення спільних богослужінь, а для парафіян церков — право причащатися, вінчатися та приймати інші церковні таїнства в дружніх храмах цих Церков. Також для парафіян ПЦУ тепер буде легально дозволені паломництва на територію, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого патріархату, що нас визнав. Наприклад, віруючим ПЦУ буде дозволений вхід у частину монастирів та скитів на Святій Горі Афон, які знаходяться в юрисдикції Константинопольського Патріархату, в храми Елладської церкви на території Греції, усі храми в Африці, наприклад, Благовіщенський собор в Олександрії, а також їм будуть доступні і святині Кіпру.

Отже, визнання перше (негібридне): 6 січня 2019 року Вселенській Патріарх Варфоломій вручив митрополиту Київському і всієї України Єпіфанію Томос про автокефалію ПЦУ. Визнання друге (теж реальне). Собор ієрархів Грецької (Елладської) церкви 12 жовтня 2019 року визнав автокефальну ПЦУ. Визнання третє (теж невіртуальне): 8 листопада 2019 року ПЦУ визнала Олександрійська Православна Церква, юрисдикція якої поширюється на усю Африку. Олександрійський патріарх та папа всієї Африки Феодор II вперше пом’янув під час літургії в кафедральному храмі Каїра главу ПЦУ Епіфанія, як предстоятеля однієї з Помісних Православних Церков, а через кілька годин Патріархат випустив офіційну заяву, в якій говориться, що «після зрілого роздума і множинних молитов» ієрархи Олександрійського патріархату прийшли до рішення визнати автокефалію Православної Церкви України та її предстоятеля.

Нагадаємо, що 67-річному Папі Феодору II Україна близько знайома. В юності він у нас вивчав історію мистецтв, літературу та філософію в Одеському університеті, а в 80-х п’ять років служив екзархом Олександрійського Патріархату в Російській Православній Церкві на подвір’ї в Одесі. Пам’ятаємо і причини. Бо керівництво всіх трьох юрисдикцій, які визнали автокефалію ПЦУ, — Константинопольського, Елладського та Олександрійського патріархатів, складають етнічні греки. Феодор — не виняток. Він народився на острові Крит, навчався богослов’я в Афінах та Салоніках, прийняв чернечий постриг на Криті та багато років служив у Греції. А Патріарх Варфоломій є лідером не тільки греків в Туреччині, але всіх греків взагалі. Тобто, для кожного грека, що живе в світі, Варфоломій — етнарх, лідер нації. Це ж, очевидно, стосується представників Олександрійського патріархату, які, хоча і живуть на території Африки, не асоціюють себе ні з одним з цих народів. Всі вони-греки.

Природно, переслідуючи непереборне бажання відродження Візантії, кожен грек, навіть якщо це буде неправильно, в будь-якій ситуації підтримає свого етнарха. У зв’язку з цим, можна з упевненістю сказати, що православний світ зараз чітко ділиться на грецький та російський. Іншими словами, Вселенське Православ’я умовно розділене на дві частини — там де сильніше вплив грецького православ’я (Константинополь, Олександрія, Єрусалим, Кіпр, Еллада, Албанія) та російського (Антіохія, Грузія, Сербія, Болгарія, Польща та Чехія-Словаччина). Румунська православна церква не входить ні в одну з цих ліній.

Тим не менше Москва, як могла підкуповувала всіх та вся, але хитрі греки брали грошики, пафосно (нагадаємо, що пафос і патологія - це слова однокореневі) дякували, але робили по-своєму. Мабуть, прочухали, що в США скоро Байден прийме жорсткі заходи, а московські грошики швиденько закінчаться, а тут треба і обличчя показати Варфоломієві, та й іншим світовим діячам, як на вулиці Уолл-стріт, так в інших менш відомих, але не менш впливових закутках ведуть свою гру. Можливо, і там їм вдасться підпиляти та подоїти «віфанських телиць», а в перекладі з біблійної мови «жирних корів».

Визнання четверте (теж невіртуальне): Предстоятель Кіпрської Православної Церкви 24 жовтня 2020 року Хризостом II під час Літургії вперше згадав ім’я предстоятеля Автокефальної Православної церкви України, митрополита Київського і всієї України Епіфанія, що фактично є першим (поки ще гібридним кроком) щодо визнанням ПЦУ.

18 листопада 2020 року Вселенський патріарх Варфоломій, написавши відповідь на листа Предстоятеля Кіпрської Православної Церкви Архієпископа Хризостома, у якому той повідомляв про своє рішення Православну Церкву України.

Офіційний сайт Кіпрської церкви 18 листопада оголосив, що між Хризостомом та Єпіфанієм відбулася телефонна розмова, в якій архієпископ підкреслив, що «всі нові церкви отримали автокефалію рішенням Вселенського Патріархату і ні в кого немає підстав сумніватися в канонічності Томасу церкви України», а тому «інші Помісні церкви, в тому числі і Російська, повинні прийняти цей факт». Згодом Кіпрський архієпископ запросив Епіфанія відвідати острів. І це не просто ввічливість….. На (в) Кіпрі знаходяться мощі покровителя нашого предстоятеля, святителя Епіфанія Кіпрського, що боровся з єресями у свій час.  «Митрополит Епіфаній не міг прибути, тому що у нас є традиція в Церкві, є старші за Диптихом, яких треба відвідати. …ми спілкувалися. Ми говорили про можливість приїхати на Кіпр, і я йому сказав: «Брате! Ви не можете зараз прибути, тому що зустрічі заборонені, ми маємо обмеження через коронавірус», — розповів архієпископ. Однак він висловив сподівання, що Епіфаній прибуде на Кіпр. «Так, через деякий час. Коли прийде час, будемо співслужити», — зазначив він.

13 листопада очільник ПЦУ через свою сторінку в Facebook привітав главу Кіпрської церкви з тезоіменитством і назвав його «прикладом непохитності». Про це повідомили в прес-службі Православної церкви Кіпру.

Священний Синод церкви Кіпру на засіданнях 23 і 25 листопада 2020 року детально обговорив українське церковне питання та проблемну ситуацію, що виникла з поминанням Блаженнішим архієпископом кіпрським Хризостомом Епіфанія, як предстоятеля церкви України, і вирішив не виступати проти цього рішення Його Блаженства. А, простіше кажучи, Синод Православної церкви Кіпру схвалив рішення про визнання автокефалії Православної церкви України (ПЦУ). Це рішення було підтримано та ухвалено більшістю голосів. Засідання кіпрського Синоду тривало два дні, а підсумкове рішення викликало невдоволення частини архієреїв та було прийнято 10 голосами проти 7.

На Синоді ПЦУ, який пройшов у Києві 24 листопада 2020 року, архієреї, «висловивши подяку предстоятелю православної церкви Кіпру блаженнішому архієпископу Нової Юстиніани і всього Кіпру Хризостому II та ієрархам церкви Кіпру, які пішли за канонічним рішенням Вселенського патріархату щодо автокефалії Православної церкви України» постановили «констатувати, що між Православною церквою України та Кіпрської православної церквою встановлено повне церковне спілкування, як між автокефальними православними церквами-сестрами».

Ідилію неабияк зіпсувала не тільки тягучка кіпріотів у вирішенні цього питання, а гра то з Москвою, то з Царгородом, а й те,що деякі ієрархи, підкуплені путінськими агентами, вирішили після бійки руками помахати, адже треба ж грошики відпрацювати. І самий одіозний з них, митрополит Кіккський Никифор (Кіккотіс), після архієрейських зборів заявив, що рішення синодалів «не носить обов’язкового характеру, оскільки це питання віри. Ми виступили проти пропозиції про визнання Єпіфанія, ми з ним не погодилися. Підсумкове рішення нас не пов’язує», — стверджує промосковський архієрей.

Однак, предстоятель Кіпрської Церкви Хризостом суворо попередив противників синодального рішення з українського питання. Про це він заявив в інтерв’ю, переклад якого розмістив на своїй сторінці в Facebook архієпископ ПЦУ Євстратій Зоря. Він заявив, що позиція Кіпрської Церкви стала сильнішою, оскільки отримала синодальне рішення: «Все було виконано, і було потрібно прийняти рішення на Синоді. Рішення Синоду є обов’язковим для всіх ієрархів. Рішення є чіткими. Рішення Синоду є обов’язковим для всіх, і для Архієпископа, і для митрополитів. І ця тема не є ні духовного характеру, ні чогось подібного, це не є «тема віри», — зазначивши Хризостом. За його словами, егоїзм часто не дозволяє комусь побачити реальність.

Хто за ними піде? Більшість експертів, аналітиків та релігієзнавців вважають, що наступне слово за румунами, які раніше висловили половинчасту позицію в цьому питанні.

Нагадаємо хід справи. 21 лютого 2019 року Священний Синод Румунської Православної Церкви обговорював тему української автокефалії, висловлюючи своє занепокоєння стосовно православних громад на Буковині. У офіційній заяві було зазначено, що необхідно отримати від української церковної та державної влади письмові гарантії того, що етнічна та мовна ідентичність цих румунів буде поважатись, і що ці православні румуни будуть мати можливість самоорганізовуватися у межах Румунського Православного Вікаріату та матимуть можливість розвивати духовні зв’язки з Румунським Патріархатом, щоб отримувати підтримку у вигляді надсилання богослужбових та богословських книг їхньою рідною, тобто румунською мовою. Було підкреслено, що у Румунії Український Православний Вікаріат функціонує з 1990 року.

Це непряме (тобто знову-таки гібридне) визнання української автокефалії. Ця заява не засуджує та не критикує міжнародне визнання української автокефалії, роблячи можливим подальший діалог між церковними та державними владами.

Римо-католицька церква не може визнати Православну церкву України (ПЦУ), доки цього не зроблять усі православні церкви. Ватикан буде останній. Римо-Католицька Церква не підтримує офіційних прямих контактів з ПЦУ. Є лише контакти через місцеву Греко-Католицьку Церкву.

Наступне визнання Автокефальної Церкви України Патріархатом Грузії може бути близьким, хоча повністю у цьому бути впевненим не можна. Причиною є не що інше, як російське вторгнення в Україну, яке, здається, вразило ієрархів Грузинської Церкви. Не випадково Патріарх Грузинський Ілія ІІ вранці 24 лютого 2022 року першим з Предстоятелів Православної Церкви закликав припинити військові дії в Україні , «інакше вони переростуть у світову трагедію».

Але тут все дуже заплутано. Наприклад, Грузія стала на бік Росії у протистоянні з Константинополем і не поїхала на дуже важливий форум на Крит – Генеральну асамблею Всесвітньої Православної Церкви. Також Грузинський Патріархат не підтримував боротьбу Української Церкви за незалежність, яка була частиною її звільнення від російського впливу. Грузія досі не визнала автокефалію Української православної церкви, яку вона отримала у 2019 році.

Далі кілька єпископів і митрополитів Грузинської Церкви засудили вторгнення російської армії на українську територію, нагадавши, що «20% нашої країни окуповано Росією» . І це питання може бути підняте патріархом Ілією на найближчому засіданні Священного Синоду, коли воно відбудеться (ймовірно, у літку). Зараз очікується, що пропозиція буде прийнята переважною більшістю синодальних ієрархів, оскільки більшість із них навіть підтримали визнання Церкви України під керівництвом митрополита Епіфанія, серед них 13 постійних членів Синоду з правом голосувати.

Зіткнувшись із такою очевидною можливістю, реакція Російської Церкви була швидкою. Після заяв митрополитів і єпископів Грузинської Церкви Московський Патріархат стурбовано поспішив зв’язатися з Тбілісі та попередити припинити рухи щодо визнання української автокефалії. Крім того, наразі 13 ієрархів Грузинської Церкви висловилися за визнання Церкви України митрополита Епіфанія після надання Томосу на початку 2019 року.

Якщо Грузинський Патріархат визнає автокефалію Української Церкви, то виступатиме проти Російської Церкви. Тому, що Російська православна церква – це не тільки Росія. Тоді відразу розриваються стосунки з російськими церквами, які є в Європі, Америці, куди їде багато грузинських емігрантів і так далі. У Росії їх також 800 тисяч. Це велика проблема, якщо цей зв’язок порветься, то священик скаже: «Або ти тут причащаєшся, або їдь у Тбілісі і там». Коли Грузинська церква проголосила автокефалію, довелося довго чекати, поки Константинополь визнав цю церкву. Грузини чекали цього 73 роки. Можливо і зараз вони займуть вичікувальну позицію.

Отже, вище ми розглянули те, що з 15 автокефальних церков ПЦ визнали тільки чотири: два стародавніх патріархати: Константинопольський та Олександрійський і дві дочірні структури: Церкви Кіпру і Греції (Еллади). Далі почався період ковіду, а потім війна. Якщо ковід все загальмував та заморозив, то у період війни можуть активізуватися церковно-геополітичні процеси.

Всі 15 церков можна умовно розділити на дві сфери впливу: грецьку та російську, а також виділити нейтральну групу. Якщо до першої явно тяжіють ті, що визнали, а також Антіохійський Патріархат, Албанська Церква, і Церква Македонії, яка лише знаходиться на шляху до свого Томосу. Нейтральну позицію займає Церква в Румунії, а також Чехії та Словаччини. Ну і відверто промосковським налаштовані православні церкви Сербії та Польщі; значний вплив Москва робить і на церкву в Болгарії, і в Грузії. І що ж ми маємо на виході: про-московські церкви не визнають ПЦУ дуже довго. Але і для них ситуація може змінитися, коли РФ програє війну, коли виснажуватимуться кошти російського бюджету, які йдуть на міжнародні авантюри, зокрема на підкуп ієрархів, на їхнє розкішне життя.

Тут складно визначити терміни, все це може статися і влітку цього року і через 10 років. Багато в чому, ситуація буде залежати від ступеня виснаження РФ у тій війні. Можна визначити деяку загальну тенденцію. Єрусалимський Патріархат також є підкупленим пособником Москви, від них чекати визнання теж потрібно буде дуже довго. А ось в Антіохії ситуація може змінитися на нашу користь, теж тільки після поразки РФ у війні. Умовно кажучи, після втечі росіян з Сирії, тамтешня Православна Церква може визнати ПЦУ після Олександрії і Константинополя. А це один з найдавніших патріархатів, заснований ще самими апостолами Петром і Павлом.

Те угруповання яке ми вважаємо нейтральним, швидше за все обмежитися гібридними зізнаннями: красивими заявами на адресу України, спів-служіннямокремих ієрархів (без санкцій для них за спільну молитву "з розкольниками", як це зазвичай робиться в РПЦ МП). Можливо, у разі відкриття Румунського Вікаріату на Буковині відбудеться визнання з боку Румунської Церкви. Відносно Болгарської церкви сказати складно, з одного боку, вони симпатизують ПЦУ, але з іншого, там завжди був дуже сильним московський вплив.

Албанська Церква, хоча і перебуває у грецькій зоні, саме з Греції після комуністичного, майже повного знищення церковного життя, православні албанці отримали нових священиків, але тим не менше вони прийняли сторону Москви. Всіма цими процесами керують московські агенти, саме вони або підкупом або через компромати (від розкриття традиційних вад духовенства: пияцтво, сексуальні девіації, розкіш до наркотиків і т. д.) намагаються утримати свої позиції.

Швидше за все одним з перших рішень Православної Церкви в Македонії після отримання Томаса від Константинополя стане визнання ПЦУ. Паралельно ми можемо чекати визнання від Грузії та Румунії. Добре, що якщо третина Православного світу визнає ПЦУ, але треба розуміти і усвідомлювати, що процеси церковних визнань (якщо спиратися на історичні прецеденти, не тільки з історії Грузії) можуть затягнутися на роки і десятиліття.

Можливо,що після Перемоги українська влада стане приділяти більше уваги церковним питанням і через дипломатичні канали посприяє, щоб Церкви Болгарії, Чехії, Грузії та Антіохії визнали ПЦУ, бо від цього значною мірою залежить і престиж України у світі та те, що буде рватися одна з останніх залежностей від Москви – залежність церковна.

Андрій Гожий