• Нд. Кві 14th, 2024

ВБИВСТВО НАВАЛЬНОГО, ЯК КРОВАВА ЖЕРТВА, В РИТУАЛІ «РОСІЙСЬКІ ВИБОРИ»

Вбивство в колонії за Полярним колом лідера російської опозиції Олексія Навального, стало світовою новиною № 1. Ця сумна подія тільки показала, що злочинний режим Путіна пробиває чергове дно. З приводу смерті Олексія було висловлено безліч версій, і це все покликане заплутати звичайних громадян, внести сум'яття і плутанину в їх уми і відвернути їх увагу від основного. У РФ вже багато років ходить по умах архі-шкідливий мем «якщо не Путін, то хто?». Відповідь була: Олексій Навальний. Тепер навіть номінальної загрози немає, а інших кандидата від опозиції не допустили до виборів. 07 грудня 2023 року команда Олексія Навального запустила проект до виборів президента Росії та закликала голосувати за всіх, крім Володимира Путіна.

Причина смерті Навального: він заважав, навіть перебуваючи у в'язниці. Але якщо історія не знає підрядного способу, то історіософія (філософія історії) досліджує можливості в тому числі і ті, що з тих чи інших причин не були реалізовані. Ось ми зараз і поміркуємо про втрачені можливості і тих залишкових ілюзіях, що разом зі смерть ва померли назавжди.

Спочатку коротко розповімо про реакцію нашого друга, великого керівника США Джозефа Байдена на смерть опозиціонера. Американський лідер підкреслив, що президент країни-агресора готовий вбивати не лише громадян інших держав, а й «вчиняти жахливі злочини» проти власних. Байден також заявив, що смерть Навального має стимулювати процес надання фінансування для України. «Ця трагедія нагадує нам, що стоїть на кону. Нам необхідно продовжувати фінансувати Україну, щоб Україна могла захистити себе від путінської агресії, від її злочинів. Якщо ми не зможемо підтримати Україну в цей критичний момент, історія це запам'ятає. Це увійде до підручників і матиме величезні наслідки. Годинник цокає», – сказав президент США.

Джо Байден назвав Путіна «божевільним» та розкритикував Дональда Трампа за те, що він порівняв себе з нещодавно померлим російським опозиціонером Олексієм Навальним.

Смерть Навального у в'язниці, на думку Жанни Нємцової та Катерини Шульман, може бути пов'язана з несподіваною популярністю Бориса Надєждіна – єдиного антивоєнного кандидата на виборах президента Росії, якого ЦВК в результаті не зареєструвала. Двозначні цифри підтримки Надєждіна «налякали Адміністрацію (президента - прим. ред), як їх налякали величезні черги, які вишикувалися, щоб поставити підпис», – вважає Нємцова.

За словами Катерини Шульман, російській владі стало очевидно, що частина людей, які активно підтримують продовження війни, в Росії зменшилася до 12-15 відсотків. Російські управлінці більше не можуть дозволити собі ніяких ризиків, каже політологиня.

Олексій Навальний був людиною, чий голос чути. Людиною, яка мала моральний авторитет. Він міг закликати людей робити щось, і вони б це зробили. В умовах, коли вибори треба провести, треба продемонструвати моральну єдність, треба продемонструвати згуртування, якої немає, такого роду голос занадто небезпечний. Я думаю, що історія з Надєждіним, його раптовим успіхом змінила систему прийняття рішень, остаточно передавши право прийняття рішень силовикам. Цивільні управлінці, які допустили Надєждіна до збору підписів, мабуть були усунуті.

Хоча Навальний й засудив агресію Росії щодо України і звертав увагу на його тамтешні корені – його родичі живуть у селі під Києвом, – та провів частину своєї юності там, він не підтримував Україну в її негараздах так, як багато українців хотіли б.

Тепер давайте зробимо порівняння особистісних якостей і політичних позицій Навального і Путіна.

Зосереджуючись на корупції, робота Навального звернулася до широко поширеного у росіян почуття ошуканості, і це викликало сильніший резонанс, ніж більш абстрактні та філософські занепокоєння щодо демократичних ідеалів і прав людини.

Популярність Навального різко зросла після того, як у 2015 році на мосту біля Кремля був застрелений інший харизматичний політик Борис Нємцов. Саме тоді Навальний посів друге місце, показавши вражаючу результативність проти чинного президента.

Потрібно сказати, на думку відомого оглядача Івана Яковини, що для Путіна Олексій Навальний став таким собі прокляттям. Він ніколи не називав ні його прізвища, ні роду його діяльності. Кожного разу, коли Путін говорив про Навального, він ніколи не згадував активіста по імені, називаючи його «тою людиною» або подібними фразами, вочевидь намагаючись применшити його значимість. Це говорить про те, що Путін його страшно боявся. Не виключено, що Путіну колись сказали: «Навальний стане тією людиною, через яку рано чи пізно твоя влада може закінчитися». Виникає тваринний страх перед Навальним.

Поки Навальний був у Німеччині – нормально. Політемігрант– це завжди абсолютно нешкідлива для влади історія. Ось тоді, коли, як Ленін, він повертається — тоді перетворюється на реальну загрозу.

Вся ця, ситуація за словами Івана Яковини, «схожа на пушкінський сюжет Пісня про віщого Олега: «перемогою прославлене ім'я твоє... але приймеш ти смерть від коня свого». Така сумна історія, що якщо судилося прийняти смерть від Навального, то так і буде. Путін намагається тримати Навального якнайдалі від себе, але Навальний їде до нього. Путін думає: «якщо я навіть його вб'ю, то Захід введе санкції, піднімуться повстання, і мене знімуть». Таким чином, Навальним в моєму вбивстві прямо не візьме участь (як кінь прямо не брав участь у вбивстві віщого Олега), але як череп коня у вигляді будиночка для Змії — так». Зараз навіть мертвий Навальний, як череп коня Олега, все одно становить загрозу для Путіна. Навальний проти Путіна – це епічна та екзистенційна битва.

На голову вищий за всіх російських і, мабуть, усіх сучасних європейських політиків з точки зору харизми та хоробрості, він був фігурою надії, яка випромінювала величезний оптимізм і демонструвала непереборне почуття гумору до останніх днів свого ув’язнення в Арктиці.

На відміну від Навального Путін ніколи не був видатною людиною. Агент КДБ на прізвисько «Моль», людина, яка вчилася на трійки в школі, погано вчилася у виші. Не зробив би блискучу кар'єру, якби його, як посередність не витягли б вгору з соціальних низів. Більшість його товаришів по службі випередили його в званнях. Животів, загалом–то, в провінційному Дрездені на провінційній посаді. Виявилося, що у нього є така важлива якість – він добре вчить уроки. Березовський, Чубайс, сім'я Єльцина зробили його президентом. Так склалися карти. Зробили завдяки телевізору. «Ага, телевізор здатний зробити президентом Росії навіть таку нікчему, як я», –зрозумів Путін. - Значить, треба зробити так, щоб телевізор більше ніколи мені не погрожував». І почав він з розгрому НТВ, з встановлення повного контролю над медіа.

Путін побачив, як гроші вирішують багато, як за допомогою їх і політичних технологій можна утримати владу в руках. Перша справа «ЮКОСа», 2003 рік, була відповіддю на те, що Ходорковський фінансував – причому одночасно – «Яблуко» та КПРФ на думських виборах. Це був ясний сигнал: ніхто не має права вкладати гроші в політику.

Гроші в політику відтепер міг вкладати тільки Кремль. Крім того, йому дісталося дуже класний спадок у вигляді єльцинської Конституції 93-го року – бездарної, написаної в поспіху, розробленої за місяць, як реакція, як швидка латка на події жовтня. Конституція супер-президентська, спрямована на вирішення одного завдання – щоб парламент ніколи не міг більше суперечити президенту, щоб ніколи більше не виникло такої ситуації, як у вересні-жовтні 1993-го року. Путін досить швидко розгледів, які нескінченні можливості по узурпації влади вона йому дає.

У путінській Росії політичні опоненти часто зникали на тлі суперечок між фракціями або йшли у вигнання після ув’язнення. Але Навальний ставав все сильнішим та сильнішим, піднявшись на вершину опозиції завдяки твердості та глибокому розумінню того, як соціальні медіа можуть обійти жорсткий контроль Кремля над новинами в Росії.

Він народився в Бутині, приблизно за 40 кілометрів від Москви. У 1998 році він отримав диплом юриста в Університеті дружби народів, а в 2010 році став стипендіатом Єльського університету. Навальний же привернув увагу тим, що зосередився на корупції серед російської еліти.

І це було на часі, було дуже актуальним. Оскільки незважаючи на відділення від влади олігархів «Семибанкирщини» Путін створив свою олігархічну систему з великим ухилом на силовиків і своїх довірених людей. Він посилив роль в російській економіці держкорпорацій, а також поставив на чолі їх своїх друзів. Путін не є святим поборником лихих дев'яностих, якраз рівно навпаки він також був замазаний в корупційних схемах ще з мерії Санкт-Петербурга. При Путіні корупція в країні стала системною і вона донині є мало не основною ідеєю, на якій тримається країна. Від цієї системи годуються його наближені і штучно та вишукано обрані прихильники.

Перший та важливий плюс Олексія Навального в тому, що ця людина звичайно ж проводила антикорупційні розслідування у вищих ешелонах влади. По суті, основна його політика була спрямована саме на це. Показати недоліки влади та запропонувати рішення злободенної проблеми корупції в Росії. Навальний не боявся загроз і ризикував своїм життям.

Олексій Навальний мав як успішні, так і неуспішні бізнес проекти. Сам він людина не бідна, а вельми забезпечена, а це говорить про те, що у нього точно є голова на плечах, бо кожну копійку потрібно заробити. Також він був інвестиційним активістом та мав пакет акцій у багатьох російських і зарубіжних компаніях, так, як Навальний вміє розпоряджатися грошима. Така людина зможе управляти і державою, як великим підприємством.

Олексій Навальний єдиний політик, який під час виборів 2018 року провів повноцінну виборчу кампанію, а під час кампанії він спілкувався з багатьма росіянами в багатьох російських містах.

У Навального з точки зору психології був збалансований тип особистості. Це дуже добре для політика. Ці люди очікують від світу несподіваних поворотів, тому не схильні заздалегідь ретельно опрацьовувати і готуватися до будь-яких подій. Навпаки, вони більш легкі на підйом і швидко перебудовують свої плани під мінливі обставини.

У Путіна – тривожний тип особистості. Таким взагалі не варто займатися політикою. Люди тривожного типу прагнуть все контролювати, заздалегідь знати про можливі загрози та попередньо готуватися до їх усунення. Різні незаплановані події, створюють тривожним людям великий стрес і вибивають їх з колії. Тому вони прагнуть ще більше посилити контроль і більш ретельно прораховувати плани, попереджаючи обставини.

Звідси і у них виникала і різниця в моделях організації життя в Росії. У Путіна ідеалом стала «герметична Росія минулого». Тому депутати почали штампувати один за одним репресивні закони, явно спрямовані на створення дійсно невразливої, але не для зовнішніх ворогів, а для громадянського суспільства і внутрішньої опозиції, системи. Однак апеляція до закордону все ж є: інакомислячих оголошують саме «іноземними агентами» та створюють інструменти для відключення західних соцмереж.

Нова політична система, будівництво якої Кремль у 2020 році майже завершив, не передбачає змін. Це консервація всього, що можна законсервувати. Патріархального шлюбу, Перемоги у Великій Вітчизняній війні, як єдиного досягнення, яким варто пишатися, і, звичайно, виборів без вибору - а значить, і Путіна як «вічного» президента Росії.

Навальний хоча і пропонував напів-фантастичний сценарій «прекрасної Росії майбутнього», але тим не менш навіть в цьому проекті були деякі раціональні нотки, наприклад демократизація та де-радянізація.

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Путін приступив до потрошення російського громадянського суспільства та вільних ЗМІ, включаючи Фонд боротьби з корупцією (ФБК) Навального. Ці репресії, по суті, розпустили або нейтралізували будь-які організації чи популярних діячів, навколо яких міг згуртуватися російський народ, виступаючи проти війни в Україні.

Важко переоцінити, наскільки глибоко Навальний символізував невпинне прагнення Путіна стерти з Росії останні залишки політичної опозиції. Протягом багатьох років своєї активності Навальний і його прихильники бачили, як їхні акції протесту закривалися ОМОНом; їхні офіси обшукали; і незліченні арешти, через які активісти потрапляли до в’язниці або були змушені покинути країну.

Обставини смерті Навального стануть відомі лише з часом, і завжди, ймовірно, через інформацію, яку надасть Кремль. Але їм не вдалося принаймні залишити його живим. Він приєднується до довгого списку противників Кремля, які померли раніше свого часу. Анна Політковська – застрелена на сходах у 2004 році. Олександр Литвиненко – отруєний у Лондоні у 2006 році. Борис Березовський – колишній наближений, знайдений мертвим у своїй ванній у 2013 році. І зовсім нещодавно Євген Пригожин – колишній наближений, а потім голова бунту, що через боягузтво не пішов до кінця.

Смерть Пригожина, як вважали критики Кремля, була певною мірою неминуча. Коли через кілька тижнів літак Пригожина та всієї його вищої команди вибухнув у небі, терпіння та жорстокість, якими завжди був відомий Путін, повернулися в поле зору.

Смерть Навального – нагадування про параною Путіна. Схоже, він не в змозі допустити ризик залишити свого найвідвертішого опонента живим: у російській в'язниці, чесно стверджувати, могли б легко підтримувати його в безпеці та здоров'ї на невизначений час.

Навальний розумів, що багато росіян не мають апетиту до вуличних протестів, які водночас і небезпечні, і навряд чи щось змінять. Він казав, що в 1990-х люди часто мітингували і не бачили жодних покращень. За його словами, вони втомилися від «масової політичної діяльності».

В результаті саме Навальний виніс опозиційну політику з Москви та Санкт-Петербурга у віддалені регіони та маленькі міста. Знаючи Інтернет і добре знаючись на сучасній культурі, він спричинив зміну поколінь у лавах російської опозиції. Його послідовники значною мірою складалися з молодих людей або навіть підлітків, які ніколи не стикалися з іншим політичним режимом, крім путінського.

Одне з досягнень Олексія, пов'язане з «розумним голосуванням», що він відчув, що є протестне голосування людей проти «Єдиної Росії», він його вирішив організувати, що не просто символічна акція, пішли, поставили галочку проти «Єдиної Росії», за когось іншого, а ми робимо так, що в результаті вони втрачають свої місця, втрачають свою монополію на вибудовування політичного процесу.

Він втілював надію на те, що зміни можуть бути здійснені шляхом ненасильницького опору в стилі оксамитових революцій, які повалили комуністів у 1989-91 роках. Навальний, який народився в сім’ї українця і провів деякі з найщасливіших днів свого дитинства в Україні, також потенційно міг допомогти залагодити розбіжності між двома сусідами, які нині перебувають у кровопролитній війні.

На відміну від нього Путін багатьом зламав життя, ми вже не кажемо про загиблих на цієї війні та вбитих всередині РФ, не кажемо по чергову хвилюю еміграції.

Вище ми зазначити, що Путін просто-таки «молиться» на ТБ та контролює ЗМІ. Навальний представив альтернативний підхід: онлайн-активізм. «Ви повинні запропонувати людям зручний спосіб боротьби», — сказав він. Замість того, щоб виходити на ризиковані вуличні протести, росіяни могли боротися з корупцією, не виходячи з дому.

Саме тому Навальний здобув популярність, випустивши документальні фільми на YouTube. Розслідування виявили корупцію у верхівці російської держави, починаючи з пана Путіна і нижче. Його розслідування, яке найбільше переглядали, було майже двогодинним викриттям екстравагантного палацу, побудованого для Путіна. Про дотепність Навального свідчить відео, яке переглянули понад 130 мільйонів разів.

Давно відомо, що почуття гумору у Путіна носить непристойне, вульгарний характер, він просто зациклений на темі геніталій і туалетів. А ось у Навльного був зовсім інший підхід до гумору, він реально міг цією його властивістю надихати людей.

Під час ув'язнення він часто передавав своїм адвокатам повідомлення, які публікувалися в соціальних мережах. Вони описували погіршення умов ув’язнення та його боротьбу навіть за дуже елементарні речі. В одному з повідомлень від листопада 2022 року він повідомив, що судиться з адміністрацією колонії за відмову видати йому зимове взуття, щоб він міг вийти на вулицю. Коли йому доводилося вибирати між тим, щоб не ходити на короткі прогулянки, які йому дозволяли, або ризикувати захворіти на морозі, він сказав, що його поставили «на найнижчу сходинку ієрархії Маслоу», посилаючись на концепцію в психології.

Концепція описує ієрархію людських потреб, з фізичним виживанням внизу.
«Всім привіт, з низу ієрархії Маслоу», – пожартував він. В іншому повідомленні він сказав, що гуляти в його тюремній колонії при температурі - 32C можна «тільки якщо вам вдасться відростити новий ніс, нові вуха та нові пальці».

Володимир Путін – це типовий популіст. Путін використовує так звані «лихі дев'яності», той факт, що більшість російського населення постраждало від реформ 1990-х років, автором котрих і були соратники Путіна: Єльцин, Собчак, Гайдар... Треба сказати, що в цьому винні не тільки реформи, але просто і зниження цін на нафту, яке теж внесло свій внесок у бюджетну кризу. В цілому не можна заперечувати того, що дев'яності роки були важким часом для більшості російського населення. Володимир Путін використовує ці втрати для того щоб сказати, що у всьому винна демократія.

Це типовий популістський наратив: під прикриттям боротьби з корумпованими олігархами насправді боротьба з корупцією не ведеться, просто неправильні олігархи замінюються на правильних, а влада концентрується в одних руках. Що, природно, врешті-решт призводить до уповільнення економічного зростання. Тому що, якщо у вас немає верховенства права, то у вас немає інвестиційного клімату. Якщо у вас немає незалежних ЗМІ, то у вас немає боротьби з корупцією. Якщо у вас немає незалежного парламенту, то, знову-таки, у вас немає хороших законів. Тому в цю країну не приходять інвестиції, інвестиції з неї біжать, і звичайно ж, економічне зростання сповільнюється, що ми побачили в останні 10 років. Тобто все зводиться до однієї-єдиної людини, тобто це навіть ультра-популістський такий фактор, так, навіть не до однієї політичної сили, а до однієї людини, причому це декларується з боку, здавалося б, незалежної політичної сили, тобто Державної Думи і її голови, так, там, «немає Путіна – Немає Росії».

Ні, безумовно, Олексій Навальний не був популістом, саме тому, що визначення популізму включає в себе не тільки анти-елітні викриття, а й анти-плюралізм. Справжні популісти хочуть зменшити роль поділу влади, верховенство права, стримувань та противаг, це якраз не те, чого вимагав Олексій Навальний. Олексій Навальний вимагав повернення Росії до європейських політичних інститутів.

Олексій Навальний не був ніяким... ніяким популістом, а є звичайним мейнстрімним європейським політиком. Є люди, які вважають його європейським правим, є люди, які вважають його європейським лівим. У його програмі залишилися вимоги про підвищення мінімальної зарплати – це скоріше центристська ліва вимога. У його програмі є вимога дерегулювання бізнес-середовища – це скоріше центристська права вимога. Тому Навальний – це нормальний центристський політик в Європі. Якби він брав участь у виборах в європейській країні, він був би центристом, центристом лівим, центристом правим або зовсім центристом, як умовний Еммануель Макрон, але він ніякий, звичайно ж, не популіст.

Весь шлях Олексія від перших виступів до смерті в колонії – це шлях, коли його рішучість, безкомпромісність, загострення ситуації в деяких випадках завжди приводили його до якогось виграшу. Умовно кажучи, його переслідували з боку влади, але якось робили це невміло, і він на цьому набирав очки. Він виявляв рішучість, знову-таки там відступали десь. По суті вся його біографія багато в чому будується на подібних речах, за які, очевидно, він і сам себе поважає і за що багато його прихильники його люблять. У тому числі розуміючи, що багато з цих ситуацій вирішилися на його користь в принципі випадково, тобто могли отруїти і успішно могли отруїти, раніше могли отруїти в СІЗО, купа всього могло статися, могли раніше посадити на набагато більш ранній стадії кар'єри. Але люди, коли вони щось роблять, йдуть на ризик, в результаті вони чогось домагаються, вони, як правило, більше схильні приписувати результати цієї дії далекоглядності своїх розрахунків або своєї твердості духу, тому перемогли, недооцінюють частку випадковості. Частка випадковості завжди є.

Олексій був лідером опозиції, він, безумовно, був найсміливішим політиком, нескінченно сміливим і, напевно, найсміливішою людиною, яку я знаю. Він як смілива людина, те, що він у своїй сміливості, в патріотизмі, в прагненні зробити країну краще готовий був зайти на один крок або на кілька кроків далі, ніж всі інші, бути попереду нас – це і обумовлює його, на наш погляд, беззастережне лідерство, позиції навіть в тих умовах, коли він знаходився у в'язниці.

На відміну від Путіна, що прикривався так званими «традиційними цінностями», проводить репресивну політику проти різних меншин, Навальний людиноютолерантно. Путін переслідує ЛГБТ-спільноту, про це вже писали на нашому сайті. 30 листопада 2023 року Верховний суд постановив визнати міжнародний рух ЛГБТ «екстремістською організацією і заборонити на території Росії». Саме рішення суду вступило в силу 10 січня 2024 року.

А Навальний навпаки підтримував їх. Олексій Навальний по-різному реагував на ситуацію в області прав людини для ЛГБТ. Так, ще в 2011 році він назвав гомофобні закони «ідіотичними». У 2013 розпливчасто обіцяв винести питання про одностатеві шлюби на «регіональні референдуми». У 2016 доводив, що навмисна гомофобія залишилася єдиним сенсом Кремля. Нарешті, влітку 2017 року висловив думку, що сам не проти одностатевих шлюбів, але одночасно був стурбований тим, що влада продовжує використовувати тему «ображених»геями проти політиків-демократів.

Відповідаючи на питання про можливість проведення гей-парадів в Москві, Навальний нагадав, що в країні ще ніхто не відміняв Конституцію, а основний закон країни дає громадянам право збиратися мирно і без зброї. «Головним тут залишається питання безпеки», – додав він.

Навальний жив скромно, одягався просто, але зі смаком. Його діти відвідували звичайні школи, він був далекий від гамуру та розкоші. З 1998 року Навальний жив з сім'єю в московському будинку. Трикімнатна квартира в панельному будинку розташована на південному сході столиці в районі Мар'їно. Площа становить 79 квадратних метрів. Більшість кореспондентів намагалося дізнатися, чи живе знаменитий градоначальник простим життям і намагається упорядкувати свій район. Точної та достовірної відповіді не було. Від сусідів було теж мало що чути. Територія будинку залишилася такою ж, як і в день офіційного переїзду Олексія Навального.

Більшість популярних людей мають квартиру, особняк та інші види майна. Здавалося б, Олексій Навальний також повинен був заробити на непогані статки. Але, на жаль, це не так. Опозиціонер ніколи не приховував, де і як він живе, адже за його словами приховувати йому нічого. Саме завдяки своїй прозорості та чесності він намагається показати своє справжнє «я».

Продовжуючи наше зіставлення відзначимо, що Навальний був яскравий, красивий і харизматичний лідер, а Путін - нікчема на підборах. І тут справа не вікової різниці. І в старості (як покійна Королева Єлизавета Друга або Джозеф Байден) політики можу зберігати красу і проявляй те, що називається «благоліпністю старістю», тому що зовнішня краса обумовлені внутрішнім порядком, внутрішньої красою, але це не випадок Путіна. У нього, незважаючи на всі старання іміджмейкерів «каліцтва» прориваються назовні.

Звичайно був мотив вбити Навального, хоча б тому що після бунту Пригожина всі побачили слабкість.

В першу чергу Путін – це людина, яка живе розкішним життям, якому насправді досить все одно, що відбувається в країні, його виборці, які, може бути, на перших, других виборах реально за нього голосували, йому байдужі, наплювати на злидні, на бідність, відсутність медицини.

Відомо, що Путін в першу чергу чекіст, а в другу чергу вже оточив себе якимись шахраями, олігархами, друзями дитинства, які розкрадають країну.
Обличчя справжньої анти-путінської опозиції в Росії, колишній адвокат, блогер, антикорупційний слідчий, кандидат у президенти та в’язень запропонував, на думку багатьох, найкращу демократичну альтернативу путінізму.

Хоча більшість росіян дивилися на нього з апатією, Навальний побудував національний рух, заснований на викритті нестримної корупції та бандитизму путінської системи. Навіть якщо він ніколи не мав жодної надії виграти сфальсифіковані російські вибори чи спровокувати раптове народне повстання, щоб повалити керівництво Росії, Путін усе одно сприймав Навального та його команду як велику загрозу, тому що що він був харизматичним лідером з президентськими амбіціями. Але Олексій і «спритний ділок», який розумів, що ліберальна ідеологія навряд чи приживеться в Росії. Таким чином, щоб стати успішним політиком в Росії, потрібно бути справжнім соціально-орієнтованим політиком зі здоровим глуздом.

З іншого боку, незважаючи на те, що Навальний не мав зареєстрованої політичної партії (не було в нього аналога сумнозвісної «Єдиної Росії») , не займав державні посади, за фактом в тій ситуації, в якій ми знаходимося, Навальний – це все одно був політиком номер один в країні, бо Путін давно не політик, а узурпатор і тиран.

Співзасновниця правозахисного товариства «Меморіал» Ірина Щербакова вважає: «майбутнє Росії – туманно і безпосередньо залежить від того, чи переможе Україна у війні». Російська опозиція померла разом з Навальним. Сумна правда полягає в тому, що відсутність будь-якої серйозної масової опозиції Путіну всередині Росії, не кажучи вже про його війну в Україні, говорить багато про що.

Варто побоюватися, що смерть Навального не буде останньою. Навальний торгував життям, сподіваючись, що його готовність померти змінить ситуацію — що росіяни схаменуться і вчинять правильно. І він був не один, хто зробив таку високу ставку.

Країна вже не може процвітати: Путін загнав її в економічну катастрофу. Він зруйнував баланс еліт і суспільних відносин, який обережно і досить майстерно вибудовував протягом 22 років. Може бути, це ще не всі усвідомили, але система пішла в рознос, повернення до минулого немає. Якби Путін не зробив головну помилку свого життя – не напав на Україну 24 лютого 2022 року, то сценарій Франка, нескінченної стагнації, був би досить імовірним. Нічого не заважало Путіну просидіти при владі ще 15-20 років (поки здоров'я дозволить) в закритій, убогій, відстаючій від усього світу, стагнаційній, сумній Росії, залишаючись при цьому з достатнім запасом міцності, щоб його ніхто ніколи не скинув. Цей свій запас міцності він зараз дуже сильно підірвав.

Путін перебуває при владі з 1999 року і наразі має право залишатися президентом аж до 2036 року. Тим не менш, багатьом українцям цікаво, як розвиватимуться відносини, коли ера Путіна рано чи пізно завершиться.

Для початку, вважав Навальний, будь-який новий очільник, не пов’язаний з Путіним, потрапить під потужний міжнародний тиск.«У них не буде вибору, окрім як вести переговори з Україною та державами Заходу», – казав він.

Система, створена Путіним та його союзниками протягом останньої чверті століття, спирається на створення відчуття неминучості та непереможності. Путін має бути великою фігурою, а його держава має бути всемогутньою. Той факт, що ця система може відчувати таку загрозу не лише від такої людини, як Навальний, але навіть від того, хто на вулиці тримає порожній знак протесту, показує, що в путінізмі немає нічого неминучого чи непереможного. Майбутнє «переобрання» Путіна наступного місяця задумано, як ритуал підтвердження його влади, але вбивство Навального стане суворим нагадуванням про те, на які надзвичайні зусилля Путін повинен піти, щоб зберегти цю владу.

Немає однозначної відповіді на питання, як би діяв Навальний, якби він справді став президентом Росії, а не Путіним. Справді, важко сказати, наскільки все, що відбувалося між Росією, Україною та Заходом, стосувалося особистостей. Важливо пам’ятати, що сам Путін пройшов еволюцію від підтримуваного Заходом кандидата російської ліберальної еліти до вбивчого авторитарника – процес, у якому легковажне та зарозуміле ставлення Заходу до основних інтересів безпеки Росії відіграло не останню роль.

Через кілька тижнів після повного вторгнення Росії в Україну два роки тому один із головних речників українського уряду на той час Олексій Арестович заявив, що російський президент-ліберал-демократ також вторгся б в Україну таким же чином – наприклад була логіка геополітичного протистояння.

Після вбивства Навального Путін не залишив жодної реальної альтернативи своєму правлінню в Росії, і шанси на зміни лише трохи зменшені. Найкраща і, мабуть, єдина реальна надія на створення нового простору для змін у Росії полягає в однозначній поразці найбільшого акту насильства Путіна — війни Росії за знищення України.

Євгеній Кузнєцов,
Голова Союзу воїнів-добровольців