З початку повномасштабного вторгнення Росії кількість зниклих безвісти в Україні налічує навколо 50 150 осіб, повідомив 28 березня 2024 року заступник голови Національної поліції України Андрій Нєбитов. Він уточнив, що станом на 24 лютого 2022 року в країні вважалися зниклими безвісти 12 292 особи.
Нагадаємо, що зниклими безвісти за особливих обставин вважаються особи які зникли у зв’язку зі збройним конфліктом, воєнними діями, тимчасовою окупацією частини території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру. Статус такої особи визначається з моменту реєстрації інформації про її зникнення у заяві, поданій до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти внаслідок подібних обставин. А згідно даних на 07 липня 2024 року вже понад 52 тисячі українців зникли безвісти з початку повномасштабної війни.
Оскільки війна в Україні продовжується, кількість зниклих безвісти продовжує зростати, і уряд прагне координувати дані, що відповідають найрізноманітнішим ситуаціям. Декого з них вбили, а їхні тіла так й не ідентифікували або не повернули. Інші були викрадені, або знищені. Посадовець додав, що триваючі бойові дії, російські бомбардування українських міст та окупація ускладнюють збір та перевірку повідомлень про зниклих безвісти.
«Під час свого виступу я звернувся до учасників і повідомив, що Росія викрадає мирних жителів з 2014 року», — додав омбудсмен Дмитро Лубінець. «Ситуація значно загострилася після повномасштабного вторгнення. Цивільне населення піддається різним формам насильства». За його словами, Україна повернула лише 147 мирних жителів. Вдалось перевірити близько 1700 незаконно утримуваних Росією осіб.
Росіяни також захоплювали та вбивали мирних жителів з активною проукраїнською позицією через те, що вони мали українську символіку на одязі чи вдома, або через патріотичні татуювання; тисячі мирних жителів утримуються у в'язницях Росії або на окупованих територіях України, де вони живуть у жахливих умовах та використовуються російськими військовими на рабській праці, що є порушенням принципів Женевської конвенції. Більшість викрадених мирних жителів – українські волонтери, активісти, громадські діячі та науковці, які відмовилися співпрацювати з окупаційною владою, а також родичі та друзі військовослужбовців ЗСУ.
У більшості випадків викрадені та вбиті мирні жителі вважаються зниклими безвісти, оскільки ні їхні сім’ї, ні компетентні органи не можуть отримати достовірну інформацію.
Незважаючи на те, що кількість зниклих безвісти велика, немає єдиного органу, куди б родина могла звернутисята подати всі документи на розшук. Доводиться ходити по різних інстанціях, подаючи однакову інформацію. Цей процес складний, бо він викликає багато запитань — як це зробити якнайшвидше, яких помилок припускаються родини, шукаючи зниклого, як надати психологічну підтримку собі та своїм близьким та які виплати від держави можуть отримати родини, а саме де зниклих людей можна шукати/очікувати?
З початку повномасштабного вторгнення десятки тисяч людей вважаються зниклими безвісти. Для розшуку близьких у травні 2023 року створено «Єдиний реєстр зниклих безвісти» (https://opendatabot.ua/open/missing). Цей реєстр є повністю захищеною базою даних. І доступ до нього будуть мати визначені посадовці: представники Офісу Уповноваженого зі зниклих безвісти, працівники Національної поліції та Департаменту інформатизації МВС України. Картки записів формуються на основі заяв, поданих родичами зниклих до Національної поліції. А верифікацію кожної особи здійснює безпосередньо Офіс Уповноваженого зі зниклих безвісти.
Туди потрапляють всі дані про військовослужбовців, які розшукуються. А ЗСУ самі в обов'язковому порядку запускають розшук та подають інформацію до реєстру, якщо мають підстави вважати військового зниклим безвісти або полоненим. Але зазвичай першими б'ють на сполох родичі військового, щойно він перестає виходити на зв'язок.
Хто зараз безпосередньо займається розшуком? Міністерство внутрішніх справ України — розшук зниклих та Реєстр зниклих безвісти за особливих обставин, а також й Головне управління розвідки Міноборони України (Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими). Ці органи користуються спільним електронним реєстром зниклих осіб, куди стікається вся встановлена інформація.
Зрозуміло, що гаряча фаза війни ускладнює їх пошук та ідентифікацію. І чим більше часу минає, тим менше шансів знайти людей. Про це свідчить досвід інших воєн. Наприклад, у місті Сребрениця в Боснії та Герцеговині, де майже 30 років тому стався геноцид чоловіків-боснійців-мусульман, досі не знайдено й не ідентифіковано тіла понад тисячі жертв.
Ще у 2018 році був ухвалений Закон України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин». Цей закон, переглянутий після початку широкомасштабної агресії РФ проти України, встановив гарантії пошуку зниклих осіб, захисту їхніх рідних, надання їм соціальної підтримки. Крім того, цим законом у структурі Мінреінтеграції була створена посада Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, а також визначено, що МВС відповідає за запуск Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.
Попри наявність спеціального закону вже більш ніж п’ять років система захисту осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, а також членів їхніх сімей далека від досконалої.
Родини зниклих безвісти за особливих обставин стикаються з відсутністю належної комунікації зі слідчим відповідного підрозділу поліції, в провадженні якого перебуває справа про зникнення безвісти рідної людини. Особливо така комунікація ускладнюється після того, як кримінальне провадження передається за територіальною підслідністю до управління поліції Донецької, Луганської, Запорізької областей, де кількість справ про зникнення безвісти військовослужбовців рахується тисячами. Перевантаженість слідчих призводить також до несвоєчасного та неналежного внесення ДНК-профілів від родичів зниклої безвісти людини до бази даних ДНК задля встановлення наявності або відсутності факту збігу з посмертними зразками ДНК, профілі яких внесено до загальної бази даних ДНК.
Від початку функціонування Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (із травня 2023 року) родини зниклих безвісти зіткнулися з неможливістю отримати належний витяг із вказаного реєстру у зв’язку з відсутністю в ньому відомостей щодо зниклої безвісти рідної людини. Це призводить до неможливості реалізувати право на соціальний захист рідних зниклої особи.
Виписка з цього реєстру є підставою для звернення до державних органів для отримання статусу та початку проведення оперативно-розшукових заходів щодо зниклих безвісти військовослужбовців, оформлення відповідних пільг і виплат їх сім’ям. Це мало б полегшити отримання відповідних державних гарантій, але на практиці так відбувається не завжди.
За поточних умов, коли рідні зниклих осіб потребують державної підтримки, особливо важливим стає питання комунікації державних органів з рідними, надання їм інформації про те, на якій стадії перебуває розшук їхніх близьких, про їхні гарантії та права. Тому діяльність Уповноваженого з питань зниклих безвісти є дуже важливою. Фактично Уповноважений та його регіональні представники стали активними комунікаторами, аналітиками, які відповідають за належну взаємодію між родинами зниклих безвісти та державними органами, інституціями, на яких покладено функції розшуку таких осіб, і вирішення інших питань, пов’язаних з цим.
Утім, 10 серпня 2023 року в медіа з’явилась інформація про ліквідацію посади Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. У Мінреінтеграції роз’яснили, що посада Уповноваженого не буде ліквідована, але на міжвідомчій нараді в Уряді розглядалося питання про перехід функціонала щодо зниклих безвісти від Мінреінтеграції до МВС, Міноборони та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
Публічно так і не були представлені причини ухвалення цього рішення. Те, що представляється як «міжвідомчий перерозподіл функцій з метою підвищення ефективності роботи», на практиці призведе до відсутності єдиного уповноваженого координувального органу. Це навряд чи сприятиме розшуку / пошуку зниклих чи забезпечить кращу комунікацію з їхніми родичами.
Важливо зауважити, що рішення про «перерозподіл» функцій Уповноваженого з питань зниклих безвісти відбулося без консультацій з організаціями родичів зниклих безвісти. Розпорошення функцій Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, між правоохоронними та мілітарними органами, які за визначенням (і особливо у воєнний час) не є і не можуть бути відкритими, створює ризик погіршення ситуації із захистом зниклих безвісти та їхніх сімей. Крім того, суттєвими є питання щодо відповідності запропонованого перерозподілу повноважень положенням Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин». Питання розшуку / пошуку осіб, які зникли під час збройного конфлікту, є питанням міжнародного гуманітарного права, яке захищає право сімей знати про долю і місце перебування своїх зниклих родичів. Тому держава повинна докладати всіх зусиль для запобігання зникненню людей безвісти, пошуку зниклих безвісти та подолання наслідків таких подій.
Саме тому ми, як громадська організація закликаємо владу до повноцінного виконання Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин» та до зваженого підходу до питання перерозподілу функцій Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Такий перерозподіл має бути обґрунтованим, супроводжуватися відповідними змінами до профільного закону, передбачати визначення суб’єкта, який відповідатиме за підтримування постійного зв’язку з рідними осіб, зниклих безвісти в умовах збройної агресії проти України.
Важливим шляхом для удосконалення пошуку зниклих без вісті повинна стати взаємодія між громадськими організаціями, які займаються підтримкою родин зниклих безвісти, та медіа важлива для обміну досвідом та вирішення проблемних питань цієї категорії населення, які стосуються юридичної, соціальної та психологічної допомоги.
Окрім державних органів, рідні також співпрацюють з міжнародними організаціями — Міжнародним Комітетом Червоного Хреста (МКЧХ) та робочою групою ООН з питань насильницьких або недобровільних зникнень.
Проблема полягає саме у тому, що військовий вважається зниклим безвісти, поки його полон не підтвердить Національне інформаційне бюро однієї зі сторін конфлікту. Після цього Червоний Хрест інформує бюро іншої сторони та родичів, що подали заяву про зникнення.
Між тим сторони конфлікту зобов’язані інформувати МКЧХ про захоплених в полон. Проте, нині Комітет не має даних про всіх військовополонених та доступу до них, оскільки сторони конфлікту інформують не про всіх захоплених у полон. Крім цього, міжнародне право не встановлює терміни виконання цих дій, тому сторони можуть довго не відповідати запитам організації.
Комітет Червоного Хреста керується нормами міжнародного гуманітарного права в питаннях обміну військовополоненими. Згідно з ними, негайного звільнення потребують лише важкопоранені, які не можуть більше брати участь у бойових діях через поранення. Інших військовополонених необхідно утримувати під вартою до завершення конфлікту, щоб не допустити їхньої повторної участі.Те, що сторони в цьому випадку домовляються про одночасне звільнення і передачу військовополонених, — це їх добра воля, і МКЧХ жодним чином не залучений у цей процес.
Попри все діяльність МКЧХ варто вважати плідною: ця організація проводить в Україні прийоми родичів полонених та зниклих безвісти, створює програми за участі Координаційного штабу. Вони інформують людей про процеси ідентифікації, ДНК-експертизи, пошуку людей, листування з полоненими тощо. Очільник Координаційного штабу в Харкові зазначає, що МКЧХ має доступ до російських полонених в Україні. Проте в Росії організацію не допускають до українських полонених у тюрмах. Це створює проблеми з підтвердженням статусу військовополоненого. У міжнародних організацій є свій регламент. Вони нейтральні. На жаль, навіть міжнародним організаціям не завжди дають якісь відповіді, але ми рекомендуємо стукати у всі двері, — зазначає головна консультантка Східного регіонального центру Координаційного штабу Олена Матвієнко.
Наразі, за словами представника Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петра Яценка, проведено 51 обмін, з російського полону звільнено 3135 осіб. Близько третини з них вважалися зниклими безвісти.
— Ускладнює процеси пошуку Росія, її злочинна та зухвала поведінка. Що ми можемо зробити — це тиснути на Росію на міжнародному рівні, домагатися більш жорстких і дієвих санкцій, які змусять режим рахуватися з міжнародним правом, — зазначає медіадиректор Харківської правозахисної групи Денис Волоха. Харківська правозахисна група представляє потерпілих у 776 провадженнях про зниклих безвісти та полонених військових. У правозахисників також є власний реєстр, де зафіксовано понад 1500 зниклих, військовополонених чи незаконно ув’язнених Росією цивільних. Основними проблемами у процесах пошуку правозахисники вважають неправдиві дані від органів РФ та окупаційних адміністрацій або ігнорування запитів. Наприклад, у Росії можуть відповісти, що в них в полоні такої людини немає, але потім її міняють під час чергового обміну, каже Денис.
Правозахисники готують для родичів запити до держструктур Росії та її окупаційних адміністрацій на території України. За словами Дениса, це необхідно, аби відкрилася можливість подавати заяви до міжнародних структур.
— Питаємо, чи відомо про цю людину, яка її доля, де вона перебуває, який стан здоров’я та статус. Можливо, хтось назве це підігруванням державі-агресору, але ми б цим не займалися, якби розуміли, що це безглуздо. Здебільшого отримуємо у відповідь маячню або формальні відписки. Проте було багато випадків, коли російська бюрократична машина повідомила місцеперебування українців на території Росії, хоча надію вже було втрачено.
У майбутньому спільнота МКЧХ разом з правоохоронними організаціями планує організовувати регіональні зустрічі з представниками місцевого самоврядування, родинами зниклих безвісти та військовополонених. Метою таких заходів буде обговорення проблем, з якими стикаються родичі, та пошук шляхів їх вирішення.
Як відомо, у нас 30% військовополонених, колишніх військовополонених, які повернулися з полону, це саме були в статусі безвісти зниклих за особливих обставин. Тому, найголовніше, люди мають розуміти, що серйозні пошуки можуть розпочатись вже після деокупації території. Важливим є момент потрапляння на локацію, де, скажімо, востаннє бачили тих чи інших громадян, чи військових, і ця локація вважається, останньою точкою, де перебували ці особи.
У першу чергу, потрібно все ж таки її деокупувати, після цього відповідним чином оглянути, тоді вже робити висновки. Якщо там не знайдено тіл або ж інших розпізнавальних ознак, є сподівання, що людина потрапила в полон, таким чином відбуваються пошуки.
Відомо, що всі перемовини з Росією дуже складно відбуваються на державному рівні. Значну роль в цьому процесі грають, як ми вже зазначили, міжнародні організації, а також громадські організації, благодійні фонди. Взагалі, потрібно зазначити про Формулу миру президента Володимира Зеленського. Є там четвертий пункт, за який безпосередньо відповідає, зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець. І четвертий пункт, якраз він присвячений поверненню всіх наших громадян, як військових, цивільних, так і дітей до своїх домівок. Тут якраз дуже важливим є залучення і фондів, і міжнародних, і громадських організацій.
Тому точно тут не потрібно втрачати надії, і потрібно робити всі можливі заходи для того, щоб цих осіб підтвердити. Єдине офіційне підтвердження про перебування, скажімо, в полоні. В полоні у нас перебувають лише військові. Це підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Це визначено міжнародними конвенціями. Перебування в полоні можуть підтвердити та верифікувати лише вони.
В той же час волонтери та журналісти потрапляють під категорію цивільних громадян. Це зрозуміло. Просто Женевські конвенції визначають комбатант — некомбатанти. Це людина, яка зі зброєю та виконує накази. Зрозуміло, що волонтери та журналісти — це просто цивільні громадяни.
Складно із цивільними інтернованими особами, бо в праві кожну статтю можна трактувати по-різному. З військовими все набагато простіше. Там є чітко третя Женевська конвенція, вона все обумовлює. Ми повинні мати доступ до 100 % людей, а права цивільних регламентує четверта Женевська конвенція, і там дуже багато нюансів. Тому що будь-яку конвенцію ухвалюють так, щоб усі країни могли її ратифікувати. Власне, із цієї інформації відразу виникає запитання: чи є якийсь дієвий механізм примусу виконувати вимоги конвенції? Можливо, чого нині не вистачає МКЧХ? Примусу немає, і в тому річ, що в нас немає жодного інструменту примусу. Навіть у Женевській конвенції написано, що всі країни, які ратифікували ці конвенції, мають сприяти їхньому виконанню і впливати на інші країни, які їх не виконують. Тому варто ставити цю проблему на міжнародному рівні, бо зазвичай багато з міжнародних організацій обмежується лицемірним висловлюванням «глибокої стурбованості» та не більш чого.
Стосовно не-військових, зазначимо, що четверта Женевська конвенція, яка чітко визначає, що, по-перше, цивільні заручники мають бути звільнені, і якщо навіть цивільні затримані, то в них має бути забезпечений доступ адвоката, і родині має бути повідомлено, де він знаходиться, і надані відповідні засоби зв’язку. Цього, на жаль, не відбувається.
Часто буває так, що, наприклад, рідні звертаються, є організація «Пошук полону», яка здійснює пошуки людей на території Російської Федерації тими чи іншими запитами. Вони отримують відповідь, до прикладу, від Міністерства оборони Російської Федерації, від прокуратури, від Федеральної служби «исполнения наказаний». Там є в листах просто вказано, що такий-то громадянин утримується. Фактично, це є підтвердження того, що людина жива і перебуває в руках Російської Федерації.
І наразі принципове завдання для всіх органів, які входять як до координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, а функції штабу розширені до того, щоб займатися з цивільними, якраз полягають в тому, щоб зменшити кількість зниклих безвісти. І збільшити кількість хороших звісток для родин. Дуже важливо мати інформацію, що рідний перебуває в полоні чи утримується. Ну, а подальші вже кроки — це звільнення цих людей.
Окреме питання – розшук зниклих безвісти та депортованих українських дітей. Органом, відповідальним за цей напрямок є Національна поліція. Якщо є підозри, що дитину депортували, можна звернутися і до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Але з початку повномасштабного вторгнення країна зіткнулася з викликами, яких раніше не було, тому перерахованих механізмів може бути недостатньо.
Україна має фонд наукової експертизи та адміністративний потенціал для обліку зниклих безвісти, але ця система ніколи не була розроблена, щоб впоратися з десятками тисяч випадків, які виникли внаслідок російського вторгнення.
Досвід інших країн показує, що за наявності політичної волі та навіть у найскладніших обставинах можна створити ефективну систему обліку великої кількості зниклих безвісти: можна зібрати докази, знайти та надійно ідентифікувати зниклих безвісти. Така система дозволить родинам дізнаватися правду про долю своїх близьких. Він також відіграватиме важливу роль у підтримці цілісності та довіри до інституцій, а також у забезпеченні того, щоб докази, зібрані під час розслідувань зниклих безвісти, могли бути використані в майбутніх судових переслідуваннях за військові злочини.
Дані про зниклих безвісти військовослужбовців не оприлюднюються. Це пояснюється тим, що важко встановити, загинула людина чи перебуває в російському полоні.
Існують три способи зафіксувати перебування в полоні, якщо ми кажемо про військовополонених. Перший — це коли звертаються родичі військовополоненого. Тоді на підставі інформації від родичів МКЧХ звертається до Національного інформаційного бюро Росії та просимо пояснити долю зниклих безвісти, тому що в нас уже є конкретні дані цієї людини. Другий спосіб — це коли МКЧХ відвідує військовополонених та бачить там інших утримуваних, про яких нічого не знали. Тоді представники МКЧХ просять надати їм інформацію щодо цих людей, і загалом процедура така ж, як у випадку, коли ми отримали інформацію від НІБ РФ. Третій спосіб — це, наприклад, коли в Маріуполі представники МКЧХ виходили на комбатантів з «Азовсталі», які здавалися в полон і МКЧХ-ники пропонували їм зареєструватися. Тоді нам уже не треба було нікого запитувати, бо МКЧХ самі знали, що вони військовополонені. Утім, це було лише раз на «Азовсталі».
Після вторгнення Росії в Україну МКЧХ розпочав найбільшу з часів Другої світової війни операцію з пошуку загиблих, поранених, полонених і зниклих безвісти. Воно створило спеціальну структуру під назвою «Центральне бюро розшуку з питань міжнародного збройного конфлікту між Російською Федерацією та Україною» (CTA-B), яке базується в Женеві (Швейцарія), з філіями в Києві та Москві.
МКЧХ підтримав прийняття Верховною Радою України відповідної правової бази у вигляді Закону про правовий статус зниклих безвісти осіб в Україні, або, коротше, Закону про зниклих безвісти. Це був один з найважливіших кроків на шляху до ефективного вирішення тяжкого становища зниклих безвісти осіб та їх сімей. Закон, поряд з іншими важливими юридичними визначеннями, що стосуються зниклих безвісти осіб та їх сімей, передбачає створення комісії у справах зниклих безвісти осіб. До складу цієї комісії повинні входити люди і установи, уповноважені давати відповіді і обмінюватися інформацією про місцезнаходження і долі зниклих безвісти.
МКЧХ закликає всі зацікавлені сторони координувати свої зусилля з надання відповідей сім'ям, які все ще чекають будь-яких звісток про своїх близьких. Незалежно від того, зникають люди з поля бою чи під час інших обставин, пов'язаних із конфліктом, наслідки для їхніх сімей, їхніх громад та суспільства в цілому залишаються важкими. Сім'ї не тільки переживають емоційні потрясіння, але й борються за те, щоб утриматися на плаву фінансово, а також стикаються з адміністративними та юридичними проблемами.
З 2016 року МКЧХ здійснює програми, спрямовані на надання допомоги сім'ям зниклих безвісти в задоволенні їх психологічних, соціальних і матеріальних потреб. Співробітники МКЧХ організовують соціальні заходи та відвідування вдома, а також надають економічну підтримку сім'ям, коли це необхідно. Крім того, вони співпрацють з політичними, юридичними та судово-медичними органами та організаціями, щоб допомогти у розвитку експертних знань і технічних можливостей, які сприяли б встановленню долі зниклих безвісти осіб.
Варто зазначити, що у цілому цифри щодо зниклих безвісти солдатів залишаються розпливчастими та непідтвердженими, але картина, яка вимальовується, драматична. Кількість загиблих українських військових з початку повного вторгнення Росії в лютому 2022 року невідома широкій громадськості. Багато з них залишаються неідентифікованими, а Київ тримає офіційні записи засекреченими, тому кількість зниклих безвісти військових залишається невідомою
Владі також слід створити необхідну правову базу і національні механізми для вирішення проблеми зниклих безвісти осіб, наслідуючи приклад інших європейських країн, які займалися проблемою зниклих безвісти осіб, вкрай важливо створити спільний механізм (робочу групу), що займається проблемою зниклих безвісти осіб під час конфлікту в Україні, і забезпечити його ефективне функціонування.
Всі сторони конфлікту повинні прискорити процес ідентифікації ексгумованих тіл, використовуючи всі доступні засоби, включаючи зіставлення ДНК, зіставлення даних до і після розтину і візуальну ідентифікацію, як це визначено судово-медичними експертами. Вони також повинні надавати фінансову, медичну та соціальну допомогу сім'ям зниклих безвісти осіб.
Рада Європи також може зіграти свою роль у триваючому процесі з'ясування долі та місцезнаходження осіб, зниклих безвісти у зв'язку з конфліктом в Україні, пропонуючи відповідні експертні знання, особливо в рамках програм співпраці.
Багато сімей зниклих людей вказували на важливість віри та молитви у своєму житті, щоб впоратися зі своїми труднощами. Тому цього року, щоб підтримати їх у їх прагненні не бути забутими суспільством, МКЧХ також звернувся до релігійних лідерів усіх основних конфесій України та попросили їх приділити увагу проблемі зниклих безвісти. Ініціатива була добре сприйнята, тому є надія, що співпраця державних, громадських та релігійних організацій сприятиме тому, що всі, хто пропав без вісті, як військові, так й цивільні, дорослі та діти, повернуться живими до своїх домів у рідну Неньку Україну.
Євгеній Кузнєцов,
голова Союзу воїнів-добровольців