Патріарх Кирило приголомшив присутніх новим читанням Святого Письма. З особою середньовічного мракобісся Гундяєв сказав пастві, що всі гріхи автоматично прощаються загиблим на війні - «спецопераціями», і душа летить прямо в рай. Звичайно, кремлівський священик не надав довідку від Господа, але Сила Небесна миттєво спростувала ці слова, відправивши коронавірус Кирилу. Бо немає нічого від Отця Всевишнього, щоб поширювати і приховувати Святим Ім'ям огидні вчинки грабежу і поневолення України на користь габашно-атеїстичних гекстерів Кремля.
Польська преса спеціально називає Кирила агентом КБФ-ФСБ, спільниками бандитів і єретиком, адже сама Польща, будучи в переважній більшості католицькою країною, надає максимальну підтримку Україні та українцям, які постраждали від війни.
Слід зазначити, що з колоніального минулого, коли Королівство Польське знаходилося під гнітом Московського, зберігся невеликий релігійний пережиток, такий як Польська православна церква (ПГНК). Сама по собі ця релігійна контора невелика, обслуговує крихітну меншість православних парафіян і не грає значної ролі в суспільно-політичному житті в Жечпосполиті, але є одне «але». ПГНК має автокефалію і має власний канонічний голос і вагу в православній Екумені і Католицькій Церкві, будучи суб'єктом церковного права і дипломатії. Ця бідна організація годує, звичайно ж, за рахунок «милостині з білокам'яної столиці».
Нашу увагу звернуло на те, що незважаючи на активну участь православних єпархій Польщі у наданні допомоги жертвам агресії Російської Федерації в Україні, єпископи не заявили про спільне засудження злочинів, скоєних російською армією проти цивільного населення, та не відокремилися від Московського патріарха.
На жаль, нинішня позиція, висловлена єпископами Польської Церкви, не відповідає очікуванням православних, а віруючий і, тим більше, РКК не визнає автокефалію Православної церкви України, вважаючи українську незалежну церкву «розкольницькою». Прорив у цьому питанні може принести візит до Польщі Константинопольського патріарха Варфоломія, який прийняв запрошення президента Польщі Анджея Дуди зустрітися з українськими біженцями найближчим часом. Предстоятель РКК митрополит Сава надіслав окреме запрошення Патріарху Варфоломію. А мобілізація в РФ, благословення московських священиків пролиття православної крові в Україні, підштовхне польське православне духовенство до прийняття правильного канонічного рішення.
«Польська Православна Церква уникає моральних оцінок російської агресії, використовуючи в офіційних повідомленнях про духовну підтримку трагедії війни дуже загальні фрази: «молитва за жертв війни в Україні», «старанна молитва за мир в Україні та сучасному світі», «молитва за дар миру», «палкі молитви за мир» і т.д. Ці терміни звучать неоднозначно, оскільки патріарх Кирило також молиться за «мир в Україні», без засудження кровопролитної битви за «Русский мир». У своїх останніх заявах Кирило визначив російський терор в Україні як «боротьбу, яка має сенс не фізичну, а метафізичну», «єдино правильний вибір».
Польські православні функціонери давно стоять на боці Москви, в 2015 році навіть дійшло до того, що у Варшавському соборі Марії Магдалини збирали гроші на підтримку незаконних збройних формувань «ЛНР-ДРН». Лінія головного місцевого промосковського попа, митрополита Сави, «сприяє політиці Кремля, який через свої відомства фінансує різні ініціативи Польської православної церкви, чи то пов'язані з фондом «Росатом», чи то з олігархом Вадимом Новинським. Такий стан речей обумовлений ще й тим, що кілька активних польських православних ієрархів співпрацювали з комуністичним апаратом безпеки – двоє з них, митрополит Сава і єпископ Варсонофій, були співзасновниками агентурної мережі, що діяла за кордоном і координувалася КДБ. Їх набирали з некатолицьких польських церков і релігійних об'єднань. В останні роки митрополит Сава контактує з колишніми впливовими співробітниками спецслужб Польської Народної Республіки", - йдеться в матеріалах російських ЗМІ.
У 1834 році у Варшаві був заснований вікаріат Волинської єпархії, а в 1840 році - незалежна єпархія. Варшавський єпископ був зведений в сан архієпископа Варшавського і Новогеоргієва, а з 1875 року (з возз'єднанням холмських уніатів) Холмсько-Варшавського. У 1905 році вона була виділена в самостійну Холмську єпархію. Указ про віротерпимості царя Миколи II 1905 року вніс деякі зміни в релігійний устрій регіону. Деякі з колишніх уніатів, в основному з Єпархій Сідльце і Любеля, відійшли від православ'я і приєдналися до Римо-католицької церкви. Ще один розбрат в організації православної церкви стався під час Першої світової війни.
Більшість православних віруючих зі східної Польщі втекли в центральну Росію. Духовенство бігло разом зі своїми парафіянами, залишаючи церкви, які ставали жертвами розбійників. «Біженці» (люди, які втекли з Польщі до Росії в 1915-1922 роках) стали свідками падіння двох властей: царя і церкви. Після Першої світової війни, в 1918 році, польська держава відродилася. Згідно з Ризьким договором (1921 р.), близько 4 млн православних віруючих, у тому числі близько 2,5 млн українців, опинилися у складі новоствореної Польської держави. Вони проживали переважно на білоруських та українських (Волинська, Поліська та Холмська області) територіях, які раніше входили до складу Російської імперії і де єдиною дозволеною церквою була Російська православна церква. Повернувшись з мандрів, його парафіяни побачили нову реальність. Польський уряд став ставитися до православ'я як до реліквії російського дільника і виявляв вкрай негативне ставлення до православних віруючих.
У зв'язку з політичною ситуацією Священний Синод РПЦ МП у вересні 1921 року призначив варшавським Престолом колишнього мінського архієпископа Георгія (Ярошевського), який в січні наступного року був зведений в сан митрополита. Церкві в Польщі одночасно надавалося право автономії (формального внутрішнього самоврядування). Тому цілком природно, що польський уряд, натхненний інтересом національної безпеки, був зайнятий повним відривом православних єпархій Польщі від Москви. У 1922 році під впливом державної влади Собор православних єпископів у Польщі, що проходив у Варшаві, рішуче виступав за встановлення автокефалії православної церкви в Польщі. «За» виступили митрополит Георгій, єпископи Діонісій та Олександр (Іноземцев), проти – архієпископ Елевферій (Богоявлений) та єпископ Володимир (Тихоніцький).
8 лютого 1923 року в житті Польської православної церкви сталася надзвичайна подія - архімандрит Смарагд (Латишенко), колишній ректор Волинської духовної семінарії, відсторонений від посади і заборонений до священства митрополитом Георгієм, вбив митрополита пострілом з револьвера. Через два дні після цієї трагічної події проукраїнський архієпископ Волинський і Кременецький Діонісій (Валединський) взяв на себе обов'язки митрополита і Голови Священного Синоду, а 27 лютого того ж року був обраний митрополитом Варшавським Собором православних єпископів Польщі.
В гру вступив Царград. Тоді передостаннім роком на престолі святого Андрія був Мелетій (Метаксакіс; 1871-1935), який зумів налагодити добрі відносини з Великобританією і став своєрідним першим православним геополітиком. Він прекрасно усвідомлював загрозу з боку Москви для всього світового християнства взагалі і православ'я зокрема. Тому 13 березня 1923 року Константинопольський патріарх Мелетій IV затвердив єпископа Діонісія в цьому чині і визнав його митрополитом Варшавським і Волинським і всієї православної церкви в Польщі і архімандритом Почаївської Успенської Лаври. Через два роки патріарх Мелетій очолив престол в Олександрії, а його наступник вирішив питання про надання автокефалії польським єпархіям.
Відповідно, митрополит Діонісій звернувся до наступного Константинопольського патріарха Григорія VII з проханням благословити і затвердити автокефалію Польської Православної Церкви, а потім сповістити про це всіх глав Помісних Православних Церков. 13 листопада 1924р. За три дні до смерті патріарх Григорій VII підписав Патріарший і Синодальний Томос Константинопольського патріархату про визнання православної церкви в Польщі автокефальною.
Однак офіційне проголошення автокефалії затягнулося майже на рік через потрясіння в Константинопольському патріархаті після смерті патріарха Григорія VII. Його наступник Костянтин VI був вигнаний з Константинополя турецькою владою в кінці січня 1925 року, і патріарший престол залишався вакантним до липня того ж року. Новообраний патріарх Василій III повідомив митрополита Діонісія в серпні 1925 року, що наступного місяця він відправить до Варшави делегацію, яка принесе Томос про автокефалію православної церкви в Польщі. Адже в середині вересня до Варшави прибули представники Церков Константинополя і Румунії, а 17 вересня в їх присутності, а також в присутності всього єпископату Польщі, представників єпархій, варшавської пастви і членів уряду в митрополичому храмі святої Марії Магдалини відбулося урочисте читання Патріаршого Томосу. Автокефалія Православної Церкви в Польщі була визнана в той час усіма помісними і автономними Церквами, за винятком тільки Російської Православної Церкви; що й не дивно.
Приєднані до Радянського Союзу території Польщі з 1939 року входили до складу Мінської єпархії. Після 17 вересня 1939 року Білостоцька і Гродненська губернії були включені до складу Радянського Союзу, а радянська адміністрація обмежила право на богослужіння. Радянська влада не дбала про розвиток православної церкви, а, навпаки, хотіла її обмежити.
Після Другої світової війни в складі Польщі церква перебувала у віданні Тимчасової колегії Польської православної церкви під керівництвом єпископа Тимофія (Шреттера) і становище польської церкви і держави змінилося через потрапляння під радянський вплив. Дійшло навіть до такого інциденту, як другий "Томос". Тільки Апостольські Церкви (Константинопольська, Єрусалимська, Антіохійська та Єрусалимська) мають право надавати автокефалію. Крім того, Польська церква вже отримала Томос. Але Москва зробила вигляд, що Томосу немає і дала полякам не традиційний Томос, написаний на пергаменті, а довідку в стилі "вислухали-вирішили", що вони "дають їм автокефалію". Тепер функціонери РКК називають цей документ «Томос» і заявляють, що саме Москва надала їм повну автокефалію.
Державно-церковні відносини в СРСР передбачали встановлення жорсткого контролю над Російською православною церквою, яка була перетворена в інструмент вирішення геополітичних проблем радянської влади. Зміцнення Московського патріархату було частиною боротьби за майбутній устрій післявоєнного світу, в якому СРСР повинен був взяти на себе провідну роль. Що стосується польського уряду, то входження Польської православної церкви в орбіту впливу Московського патріархату було гарантією її лояльності у всіх сферах соціалістичного будівництва, в тому числі і в національному питанні.
Плани радянської та польської влади змінити канонічний статус Польської православної церкви в Польщі на першому етапі (1944 - жовтень 1947 рр.) Були спрямовані на скасування наданої Константинополем автокефалії і підпорядкування її Московському патріархату. На другому етапі (листопад 1947 р. - червень 1948 р.) польський уряд вирішив зберегти автокефальний статус Церкви шляхом зміцнення протиборчих сил. Пропонувалося «скасувати» Томос у 1924 році та отримати автокефалію від Московського патріархату. Посилення кадрового потенціалу Польської православної церкви російським духовенством передбачало усунення з посади проукраїнського митрополита Варшавського Діонісія (Валединського).
Першим настоятелем Польської православної церкви після Другої світової війни був архієпископ Тимофій, а потім «агент КДБ», архієпископ Макарій (з 1951 року). У 1949 році було створено три єпархії, але міграція зі східних провінцій до центральної Польщі вимагала нового єпархіального поділу. Так, у 1952 році було створено чотири єпархії: Варшавсько-Більська, Білостоцька-Гданська, Лодзь-Познанська та Вроцлав-Щецинська єпархії. У 1983 році була відновлена діяльність Перемисько-Новосондецької єпархії, а в 1989 році - Холмської єпархії.
Після падіння соціалістичного режиму люстрації серед польського православного духовенства не було.
Нещодавно РКК знову звернулася до Константинопольського патріарха Варфоломія з повідомленням про невизнання Православної церкви України. Про це йдеться у заяві Архієрейського Собору Польської Автокефальної Православної Церкви, що відбувся 29 жовтня 2019 року: «Ми залишаємо за собою позиції щодо автокефалії Української Церкви, що містяться в Постановах Собору No 340 від 9 травня 2018 року No 341 від 25 червня 2018 року та No 342 від 2 квітня 2019 року», – йдеться у повідомленні. Також стверджується, що Церква Польщі «не проти надання автокефалії Церкві в Україні на основі догматичних і канонічних норм для всієї Церкви, а не для групи відступників – розкольників». Також Польська православна церква не визнає висвячення українських священиків. Слід зазначити, що така позиція Польської Церкви цілком співзвучна з позицією путінського МП РПЦ.
Польща, як за пророцтвом Леха Качинського (сьогодні Грузія, завтра Україна, а післязавтра Польща) вже збирає сили для відбиття московського удару, а в самому серці Варшави оселилися дуже цікаві персонажі. Хоча, політико-дипломатична гра відбувається на багатьох рівнях і чому б не залишити таку чітку і пряму лінію комунікації з Москвою, як церковний апарат у сфері жорсткої антиросійської риторики.
Андрій Гожий,
Варшава