Глава Української держави здійснив нову серію несподіваних візитів у великі столиці, в тому числі на вихідних 13 і 14 травня 2023 року в Римі, Берліні та Парижі. Якщо йому таким чином вдалося зібрати обіцянки додаткової допомоги, то в його планах — наступний саміт Атлантичного альянсу у Вільнюсі.
Створена під час холодної війни, яка тривалий час виступала проти свого комуністичного противника, Організація Північноатлантичного договору (НАТО) раптово опинилася «як би» без ворога в 1991 році, коли були розпущені Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) і Варшавський договір. Але хід історії розвіяв наївні ілюзії 1990-х років. Новим ворогом всього прогресивного людства стала очолювана Путіним Російська Федерація. Закріпимо в нашій свідомості цю тезу, і продовжимо розгляду історичних подій останній 32 років.
Атлантичний альянс насилу пережив перші наступні роки і довго шукав сенс свого існування в нових умовах. Розширення на центральну і Східну Європу, а також загроза міжнародного тероризму, що нависла над західними країнами після 11 вересня 2001 р., повністю виправдовують продовження його діяльності.
Після політичного розпаду СРСР у 1991 році кілька колишніх країн-членів Варшавського договору звернулися до НАТО для забезпечення своєї військової безпеки, особливо у відносинах з Москвою. Ось на що і слід звернути увагу. Навіть після падіння СРСР РФ не перестала бути загрозою, цим і було обумовлено рух НАТО на схід.
Майже п'ятдесят років Радянської влади змусили жителів Східної Європи з великою підозрою цілком справедливо і обгрунтовано ставитися до намірів російської влади, хоча перший президент Російської Федерації Борис Єльцин, здавалося б, добив у Москві те, що залишилося від комунізму. Тому, що нова влада не без амбіцій дивиться на майбутнє «своїх» колишніх сателітів і колишніх радянських республік. Але його правління закінчилося, і почалося відродження агресивного імперіалізму, іншими словами, загроза від РФ стала з потенційної цілком реальною, що тільки підтвердилося в 2022 році.
Саме в цьому контексті з 1991 року багато хто з колишніх європейських сателітів Москви постукали в двері НАТО, в якому вони бачили гарантію того, що зможуть уникнути російської опіки. Тим більше, що Москва не вагаючись в ім'я "захисту російськомовних" готова застосувати військове втручання, як показав конфлікт в Придністров'ї, сепаратистському регіоні Молдови, в 1992 році.
Розглянемо східну політику Альянсу за період 1994-2004рр. тоді за підтримки Клінтона і Коля НАТО розширюється на схід. Перша зміна тону відбулася в січні 1994 року під час саміту в Брюсселі, де Північноатлантичний союз заявив, що відкритий для нових членів. Після цього президент Клінтон під час візиту до Праги разом з прем'єр-міністрами Чехії, Польщі, Угорщини та Словаччини заявив, що питання більше не в тому, чи збирається НАТО розширюватися, а в тому, «коли і як».
У вересні 1995 року НАТО опублікувала попередні умови, які повинні були послужити основою для переговорів. У тексті вказується, що Північноатлантичний союз не буде розміщувати ядерну зброю на території нових членів, заява про наміри має бути відповіддю на побоювання Росії.
Послідували два роки напружених дискусій з п'ятьма країнами, перш ніж з'явилося перше зелене світло. Навесні 1997 року Білл Клінтон, який підтримував Бориса Єльцина з моменту його обрання, був упевнений: він щойно підписав зі своїм російським колегою «установчий акт» — першу угоду між НАТО і Росією, спрямовану на відновлення співпраці між ними. Потім американський президент оголосив про майбутню інтеграцію Польщі, Чехії та Угорщини, офіційно запрошених приєднатися до Атлантичного альянсу на саміті в Мадриді через місяць.
Численні спроби Бориса Єльцина відмовити Білла Клінтона не спрацювали. Але сам російський президент знав, що цей процес неминучий, принаймні, для деяких країн, таких як Польща, яка демонструвала постійну рішучість зв'язати себе із Заходом. Так, в 1993 році польському прем'єру вдалося домогтися від Бориса Єльцина спільного прес-релізу, в якому вказувалося, що вступ Польщі в НАТО «не буде суперечити інтересам інших держав, в тому числі і Росії».
У підсумку, в 1999 році до НАТО приєдналися Угорщина, Польща і Чехія. Далі розширення продовжилося тільки на Балканах. Хорватія і Албанія приєдналися в 2009 році, Чорногорія в 2017 році і Македонія в 2020 році після врегулювання суперечки з Грецією через назву країни (нагадаємо, що еллінам не подобалася назва сусіда, оскільки в їх країні теж є провінція Македонія, тому республіка отримала політичну назву "Північна Македонія").
Ставки залишаються високими в розпал війни в Україні. На саміті в Мадриді наприкінці червня 2022 року альянс прийняв нову концепцію стратегічної оборони та нову мету: до 2024 року створити Сили реагування чисельністю 300 000 осіб, готових до швидкого розгортання на додаток до європейських армій. Ці сили будуть попередньо розміщені з більшою частиною свого озброєння в певних країнах відповідно до оборонних планів НАТО.
Саме тоді актуальність вступу до НАТО проявили країни Північної Європи. Як відомо, Швеція межує з Росією через Балтійське море, А Фінляндія має з нею сухопутний кордон протяжністю 1340 км.протягом семи десятиліть ці дві країни воліли зберігати нейтралітет, а не вступати в НАТО. Але вторгнення Росії в Україну змінило їхню думку і зажадало «прискореного» вступу.Фінам є чого побоюватися, адже з 1807 по 1917 рік країна була частиною Російської імперії, а це небезпечний прецедент для путінських ідеологів. Те ж стосується і країн СНД, наприклад, Казахстану, Молдови, а також Грузії та Білорусі.
Крім офіційного вступу важливо розглянути і те, як країни НАТО підтримують Україну. Сильна, незалежна Україна має життєво важливе значення для стабільності євроатлантичного регіону. Відносини між НАТО і Україною беруть свій початок в 1990-і роки, і з тих пір вони стали одним з найбільш істотних партнерств НАТО. З 2014 року, після незаконної анексії Росією Криму, активізувалася співпраця у важливих областях. Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році НАТО та держави-члени надають підтримку на безпрецедентному рівні.
Про поставки озброєння відомо багатьом. Але звернемо увагу і на інший аспект. З моменту вторгнення Росії в Україну країни НАТО розмістили 40 000 військовослужбовців у Східній Європі, на території членів Альянсу, таких як Литва і Польща, і ще 300 000 військовослужбовців перебувають у стані бойової готовності. Однак в Україні не воюють війська НАТО. Дійсно, відправка військ в Україну призведе до прямого конфлікту між НАТО і Росією, і основні країни Альянсу, такі як США, вважають, що це може спровокувати більш масштабну війну. З тієї ж причини країни НАТО також відмовилися від введення безпольотної зони над нашою країною.
Розглянемо основні віхи переговорів щодо вступу України до НАТО. У 2008 році НАТО заявило Україні, що та може приєднатися до блоку в якийсь момент в майбутньому, але нещодавно відхилило її прохання про «прискорене» членство. Дійсно, стаття 5 Статуту НАТО передбачає, що в разі нападу на члена всі члени встають на його захист. Якби Україна стала членом, країнам НАТО технічно довелося б воювати з Росією. Така перспектива далека від того, щоб стати реальністю. З одного боку, як відразу нагадав нам генеральний директор НАТО Єнс Столтенберг, для цього буде потрібно одностайність 30 держав-членів. Однак повної згоди між союзниками, які підкреслюють необхідність політичних та військових реформ як передумови, не існує. Наприклад, Сполучені Штати і Канада заявили, що вони в принципі підтримують можливий вступ України до НАТО ... але не схвалили прискорену процедуру.
Росія рішуче виступає проти будь-якого можливого розширення НАТО і хоче отримати гарантії того, що Україна ніколи не вступить до НАТО. Цю позицію поділяє її близький союзник Китай. Але ці запити були відхилені НАТО і його державами-членами. В даний час НАТО налічує 30 держав-членів, але до них можуть приєднатися й інші країни. Україна не входить до Альянсу, але є «країною-партнером».
Українське суспільство і політичні партії вважають, що немає кращого способу захистити Україну від російської агресії, ніж стати частиною Альянсу колективної безпеки. На Україну напали, коли вона була нейтральною державою, і Путін не поважає суверенітет України, незалежно від того, нейтральна вона чи ні. Україна відкидає цю ідею, тому що це свого роду димова завіса для здатності Росії контролювати Україну. Швидше за все, питання про членство України в НАТО буде вирішено після перемоги.
Які причини викликають необхідність вступу до Північноатлантичного альянсу? За великим рахунком, основна причина в України та ж, що і у колишніх країн-членів Варшавського договору: загроза з боку РФ. Та загроза, яку значна частина наших співгромадян недооцінювала до 24 лютого 2022 року. Але є і своя специфіка, про яку ми коротко говорили вище. За правління Бориса Єльцина, який якось сказав:» не з Україною ж воювати", виникла ілюзія, ціна якої виявилася надмірно великою. Тоді багатьом стало здаватися, що всередині РФ відбудуться зміни, народ усвідомлює свої історичні злочини, відбудеться колективна зміна свідомості, що росіяни прозріють і відмовляться від імперських комплексів. Але це все виявилося лише наївні мріями. Більшість населення цієї країни сприймало 1990-і роки як період не «Національного відновлення/Відродження», а період «національного приниження», тому що манія величі (навіть при просто кричущою злиднях і убозтві побуту) стало головною інтенцією в мисленні росіян. Це важко зрозуміти і прийняти, але це медичний факт.
Другий момент, на який треба звернути увагу - це боротьба за спадщину Київської Русі. Адже якщо відмовитися від історії 9-13 століть, то Росія виявиться продовженням Золотої Орди (з перенесемо столиці з сараю в Москву і заміною династії). Цього їм не хочеться визнати. В цілому ж вірно історичне спілкування Євгена Коновальця, що»Росія - це колонія Київської Русі, яка потім знахабніла". Тому загроза з боку РФ не зникне, навіть при зміні влади, навіть в тому випадку, якщо тоталітарного Путіна замінить умовний (або реальний) Навальний, політик з ліберально-гуманістичними поглядами. Але такого не підтримає народ, в майбутньому є ризик реанімації путінізму, і до цього нам потрібно бути готовим. Вона залишиться актуальною навіть у разі розпаду Росії.
В даний час існує кілька історичних, політичних і географічних причин, які президент Путін розглядає, зокрема, потенційне приєднання України до військового союзу як загрозу кордонам Росії та її сфері впливу. Росія боїться, справедливо чи ні, за свою безпеку і безпеку своїх кордонів. Вона бачить в цьому загрозу, тому що військові бази НАТО можуть опинитися на російсько-українському кордоні. Для Росії життєво важливо, щоб до НАТО не увійшли дві країни: Білорусь, Україна. Не стільки Україна буде частиною НАТО, скільки запити від інших країн, які бояться Росії і які швидко захочуть стати членами. Я маю на увазі Грузію і Молдову, а також Фінляндію і Швецію, які серйозно налякані, і це не просто страх, а цілком обгрунтоване побоювання за свою безпеку в майбутньому.
З ядерним виміром або без нього, в України і всіх інших сусідів Росії є серйозні підстави побоюватися російського хижака. Вони вважають, що якщо Володимира Путіна не зупинити на Україні, і РФ може націлитися на інші території. Історичне рішення Фінляндії та Швеції вступити до НАТО свідчить про серйозність ситуації. Невеликі країни, такі як Республіка Молдова або Грузія, і колишні союзники, такі як Казахстан, побоюються, що вони стануть наступною мішенню російського президента. Кремль нічого не зробив, щоб розвіяти ці побоювання. Навпаки, він посилювало їх прямими погрозами, методами пропаганди і залякування.
Росія насолоджується своєю хижацькою роллю і використовує грубу силу для досягнення своїх імперіалістичних цілей. Навіть ослаблений, він все ще здатний завдати значної шкоди. Тільки надійний стримуючий фактор (тобто вступ до НАТО) і надійна сила можуть зупинити його. Всупереч тому, що можна подумати, Підготовка до війни з Росією — найкращий спосіб захиститися від неї.
Західне співтовариство (і НАТО зокрема) може розраховувати на свою можливу здатність стримувати агресивність Росії, принаймні, в довгостроковій перспективі. Проте необхідно вирвати перемогу України у Москви. Поразка Росії в цьому контексті серйозно обмежила б її здатність нападати на інші країни, виграти дорогоцінний час для зміцнення колективної оборони і консолідації міжнародної єдності перед обличчям всіх видів російської агресії в найближчій і віддаленій перспективі.
Якщо Україна стане членом НАТО» це буде представляти додаткову загрозу для Росії", за словами президента Путіна. У листопаді 2021 року він вже заявляв, що присутність України в Альянсі, а також можливе розміщення ракет великої дальності, здатних вражати російські міста, або систем ПРО, подібних польсько-румунським, стане «червоним лінія» для Москви. Але генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг ясно дав зрозуміти, що» Росія не має права вето або права контролю " щодо можливого розширення Альянсу.
Очевидно, що боротися за незалежність своєї країни повинні ми, українці. Нам вирішувати, як відновити територіальну цілісність України без шкоди для суверенітету і незалежності нашої країни. Ми повинні визначити своє майбутнє і вміти це робити. Ми хочемо жити в процвітаючій і мирній країні, міцно пов'язаній з європейськими демократіями, відданою загальнолюдським (а не протухлим імперським) цінностям. Більшість з нас бачать майбутнє України в Євросоюзі і НАТО.
Артур Журбенко