Приводом для заглиблення в цю тему стали сумні реалії нашого воєнного часу.
Зокрема, мова йде про справу щодо отримання хабарів у такій чутливій для наших руйнівних лихоліть сфери, як прокладення або ремонт автодоріг.
Так, у лютому 2021 року в Луцьку співробітники СБУ спіймали при отриманні хабаря у розмірі аж 200 тис. гривень радника начальника Державного підприємства «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» у складі Департаменту інфраструктури Волинської облдержадміністрації (саму структуру було створено в 2019 році новим губернатором області Погуляйком). Арештованим виявився Киричук Євгеній Олександрович, який народився 17 червня 1987 року, проживає у Луцьку. Він отримав пакет з грошима, після чого його затримали. Перед тим у листопаді 2020 року арештований ще один з керівників цього підприємства за хабар у розмірі 25 тис. гривень.
Але повноцінного утримання під вартою не було. Засудженому суд визначив домашній арешт. А вже у липні 2023 року місцеві продажні інтернет-сайти навіть почали всіляко виправдовувати Киричука: мовляв, грошей цей пан у руки не брав (мимоволі згадується ющенківський афоризм «ці руки нічого не крали»), їх умисне підкинули в багажник автомобіля, і насправді його «підставив» колишній міліціонер Андрій Фрасолюк, який буцімто має негативну репутацію, і сам був фігурантом судів.
Інша версія, яку висувають батьки Євгена Киричука, щоб «відмазати» його, зробити зі злочинця-корупціонера, який має свій «процент» за посередницькі послуги – навпаки, «постраждалого» та жертву обставин: вони заявляють, що той, хто взяв його на роботу, той його використав, а потім здав.
Правда, затримання Киричука проводила СБУ, фахівці котрої якраз і спеціалізуються на боротьбі з економічною злочинністю та корупцією: напевно, представники слідчого відділу СБУ проводили всі необхідні процесуальні та слідчі дії, знімали відбитки пальців на купюрах, а їх оперативники можливо навіть здійснювали приховане відеоспостереження за фігурантом справи, і мабуть, судячи з усього, досить тривалий час «вели» його.
Але це не завадило Киричуку виступати мало не з погрозами на адресу свідків та сторони обвинувачення.
Звідки так сміливість і зарозумілість, така самовпевненість у власній безкарності з боку цього діяча – незважаючи навіть на реалії військового стану?
Ну і чи має хоча б якесь моральне право він звинувачувати інших осіб, говорити про компромат у чиїхось біографіях?
Цей пан впевнений у своїх фінансових можливостях впливу на суд, тому що має непогані доходи, адже бізнес-партнерами його вже протягом кількох років залишаються широко відомий у вузьких колах Масич Даниїл Сергійович, 1988 року народження (заснував з Киричуком 30 травня 2017 року фірму «Еконстракшен»), та мати останнього – адвокат Масич Ірина Вікторівна, 1965 року народження (заснувала 1 грудня 2014 року ТОВ «Еко лайф Волинь»).
З бази даних ЄДРПОУ бачимо, що у 2017 році Євгеній Киричук був фігурантом виконавчого провадження (на жаль, більш ранні дані недоступні)
Зрештою, батьки його теж не вирізнялися особливою законослухняністю та доброчесністю. Були, скажемо так, широко відомі у вузьких колах. Батько – Киричук Олександр Петрович, народився 25 січня 1965 року, вперше притягався до кримінальної відповідальності ще у 1980-их та 1990-их роках. Був підприємцем, володів магазином «Мінімаркет» та кількома кафешками, займався шахрайством, та прославився «кидаловом» щодо своїх бізнес-партнерів.
В цьому активно була задіяна також зареєстрована як ФОП його дружина – Киричук-Яблонська Тетяна Юріївна, народилася 30 вересня 1967 року. Але мали вони певне «прикриття», певне «кришування» з боку тогочасних продажних міліціонерів, суддів, податківців. Де не було «кришування» - там слід було його вигадати, щоб потім прикриватися своїми вигаданими зв’язками.
Своїми друзями вважали навіть деяких абсолютно «відморожених» грузинських кримінальників з Луцька та Рівного.
Після Євромайдану 2014 року Киричуки та їм подібні вирішили шукати нові джерела легкої наживи.
Саме Олександр Киричук та його товариш, колишній ФОП Буряк Ігор Анатолійович почали у 2015 році цілу кампанію травлі та провокацій проти відомої луцької волонтерки Кушнір Наталії Олександрівни.
Остання підприємиця – добре знана і заслужена особа у волонтерському русі, активно допомагала з 2014 року ЗСУ, в той час як Киричук і Буряк відомі лише у вузьких кримінальних колах (як відомо, «колишніх» там не буває), завдяки своєму неоднозначному минулому.
Наталія Кушнір почала облаштовувати на першому поверсі одного з будинків у Луцьку магазин. Але проти неї деякі місцеві недоброзичливці стали плести інтриги: мовляв, із-за її будівельних робіт, коли перебудовувалася квартира під офіс, пішли тріщини у підвалах (якими, до речі, майже ніхто не користувався, тому мало хто міг бачити), тому будівництво треба припинити.
Насправді – це була банальна спроба вимагання «відкатів» у підприємиці, окремими кримінально орієнтованими жителями, які звикли жити по «понятіям»: мовляв, не хочеш, щоб ми, як мешканці будинку, заважали тобі – тоді плати нам.
Хоча у сусідніх будинках на перших поверхах облаштовувалися і магазини, і перукарні, і аптеки, і адвокатські бюро (а це робилося через будівництво на перших поверхах балконів, через розширення приміщень колишніх квартир), але ніхто не роздмухував скандали, ніхто гучних «мітингів протесту»з кількістю 10-20 учасників не влаштовував, тому що це для приватних орендаторів або власників – звичне явище, в умовах великих міст, відкривати бізнес безпосередньо у багатоповерхівках.
Підприємиці Кушнір не пощастило, що у травні 2015 року на цій темі активно «пропіарився» місцевий так званий «комітет народного контролю», керівник якого Павло Данильчук, він же – колишній учасник «Правого сектору» та голова Луцької міської організації партії В. Кириленка «За Україну», силами своїх прихильників організував руйнацію цієї новобудови. Нібито цей же Данильчук натякав пані Кушнір на можливість «відкупитися», але та даною можливістю не скористалася – про це заявляли свідки. У цьому протиправному діянні брав участь і один з керівників Луцького «Автомайдану» Олександр Буряк, який згодом влаштував свого батька фактично «смотрящим» по цьому будинку.
А вже 21 липня 2015 року, з численними порушеннями чинного законодавства, підконтрольна Данильчуку так звана «ініціативна група» мешканців будинку по проспекту Соборності, 24 зареєструвала своє ОСББ, під назвою «Арго» (код ЄДРПОУ 39903204). Неясно, правда, чому тільки якась група, хоча для цього необхідна згода більше 50 процентів дорослих мешканців, прописаних тут.
На місцевих виборах 25 жовтня 2015 року від місцевого блоку Павла Данильчука по виборчому списку даної політичної сили у Луцьку міськраду балотувалися, але не були обрані представники правління вказаного ОСББ: Луговська-Буховець Олена Миколаївна, 1962 року народження, Перкевич Наталія Миколаївна, 1965 року народження, та Баннікова Людмила Петрівна, 1962 року народження.
Остання заслуговує на окрему увагу.
Справа в тому, що вона ще з 1998 року виконувала обов’язки керівника ще однієї фірми, яка існує і досі – «Молодіжно-житловий комплекс Арго». Це так зване «колективне підприємство», з основним прописаним видом діяльності – «будівництво житлових і нежитлових будівель» вперше було зареєстроване у все тому ж будинку 24 по проспекту Соборності 1 квітня 1991 року (очевидно, був якийсь радянський різновид «колгоспу» або «радгоспу»), а згодом по-новому зареєстроване 15 липня 1992 року.
Засновником цього кооперативу виступив мешканець Луцька, юрист російського походження Лебедєв Анатолій Федорович, який і очолював його кілька років, а потім передав свої обов’язки керівника для Баннікової. Цікаво, що Лебедєв після смерті дружини-українки виїхав у Росію, в Санкт-Петербург, де заснував будівельну фірму «Стройсервіс», яка офіційно діє й досі. Але він, як громадянин України, залишається засновником-бенефіцаром і луцької фірми (очевидно, і до цього часу).
Цікаво, що син Анатолія – випускник Луцького військового ліцею Лебедєв Ігор Анатолійович, 1986 року народження, одного разу навіть був затриманий при спробі незаконного перетинання державного кордону України з Білорусією, про що свідчить доступний у мережі витяг зі справи Ратнівського районного суду Волинської області. До речі, з цим Ігорем свого часу активно контактували уже згадані Олександр Буряк і Євгеній Киричук.
А директором створеного у липні 2015 року ОСББ «Арго» став давній друг росіянина Анатолія Лебедєва, діючий ФОП Буряк Ігор Анатолійович, 1962 року народження, який теж раніше вихвалявся своїми кримінальними контактами. Правда, вже у грудні 2015 року Буряк оголосив про припинення статусу ФОП, адже непогані прибутки та «відкати» він отримував, уже перебуваючи на посаді директора ОСББ. Як ФОП, відомий і його син Буряк Олександр Ігорович, який у період Євромайдану в 2013-2014 роках непогано пропіарився, як один зі співзасновників Луцького «Автомайдану», хоча він же у березні 2014 року спричинив його розкол. Відзначився він і певними спробами рекету, наприклад – поїздкою на АЗС, належну компанії «Лукойл-Україна», з метою вимагання бензину на потреби своєї організації.
З метою подальшого цькування підприємиці Наталії Кушнір, ОСББ «Арго» у 2020-2021 роках вело проти неї судовий процес за сміхотворну суму в розмірі 2 тис. гривень боргу.
А далі почалося найцікавіше: ОСББ «Арго» стало судитися з Луцькою міськрадою, а також з лікарем Світланою Устимчук за перебуваючі в віданні останніх підвали дому №24, які керівництво ОСББ прагнуло поступово, крок за кроком «відчуджувати» у свою власність. Почали вони цей процес з бічного, правого крила дому – зокрема, домоглися у березні 2023 року накладення на нього за рішенням суду арешту.
Фактично, мова йде про примусове вилучення підвалів з власності приватних осіб, і передачу підвальних приміщень у власність ОСББ, фактично – також приватної контори. Адже ніяких відкритих зборів не проводиться, ніякої прозорості немає, натомість викачуються гроші на зовсім невідповідні цілі, відбувається загравання з дуже сумнівними політичними силами, людям розказують якісь популістичні речі про «народний контроль», «громадянську активність», «робітничо-селянське народовладдя», і таке інше.
Виходить своєрідний «совок», якщо уважно розібратися в суті цього питання: пропонується певна «реприватизація», вилучення з приватної власності, і передачі у власність «кооперативну» - фактично, також приватну, бо керують ним приватні особи, одноосібно. З урахуванням того, що і радянські «житлові кооперативи», і радянські «дачні кооперативи» в 1991 році стали перетворюватися у звичайні приватні контори, в умовах переходу соціалістичних структур на рейки капіталізму. Про які «житлові колгоспи» та «народовладдя» може йти мова у сучасних ринкових умовах? Декому, очевидно, ще досі не дають спокою примари совка.
Бізнесмени Буряк і Киричук організували кілька замовних, проплачених відеорепортажів та інтернет-публікацій, з метою обґрунтування своїх претензій з боку свого кишенькового ОСББ на підвальні приміщення. В умовах війни, і привід знайшовся нібито й досить благородний: облаштування підвалів або під бомбосховища, або для потреб тероборони (хоча ніхто цих осіб про такі послуги не просив, Міністерство оборони до них з такими пропозиціями точно не зверталося, та й глибина підвальних комплексів цього дому досить мала, щоб використовувати їх саме для таких цілей).
Але ці всі благі наміри та мотиви – це казочки для наївних, а насправді виглядає так, що підвали можуть опинитися в руках однієї досить сумнівної приватної структури. Цими підвалами можуть скористатися і фірма-прокладка Людмили Баннікової, і фірма-офшор Киричука-Масича, та інші споріднені з ними бізнес-структури. В тому числі – й такі, які мають російське коріння, а у росіян підвали користуються великою популярністю.
Журналіст - Артур Журбенко.