• Вт. Січ 25th, 2022

Уявіть собі перемогу Німеччини у 1945. Уявіть собі її подальшу історію – та хоча б у Галичині. Уявіть собі те, що я називаю «дзеркалом справедливості» – і ви зрозумієте, що на неї чекала б доля, дуже близька до СРСР: ривок у розвитку, застій, розчарування, перебудова, розпад.

Що б писали підручники з історії Райху році у 1989? Ну, я думаю, щось таке:

 

Чи не найвизначнішу роль у становленні німецького національного духу на теренах східних територій Райху відіграла газета «Лембергер Цайтунг». Заснована у липні 1944 року як своєрідний нащадок довоєнного польськомовного видання Gazeta Lwowska, напередодні заключення вирішального для нашої Батьківщини Київського пакту, ця газета з найпершого номеру непохитно стоїть на сторожі національних інтересів Великої Німеччини та формує громадську думку населення землі райхсгау1 Галіція у руслі правильного розуміння політики Партії та фюрера.

Місія, що її несла «Лембергер Цайтунг», виявилася вкрай непростою. Потрібно було не лише донести врятованому з-під більшовицького ярма люду гірку, але необхідну правду, а й протистояти численним випадкам диверсійної активності терористичних організацій, спрямованим на підрив мирного будівництва та відновлення країни.

Проте було б спрощенням вважати, що терористи часів повоєнного «Важкого походу» (нім. Beschwerlicher Weg1947 – 1955 були затятими злочинцями. В основному це були обдурені бідні люди, чиї розуми були затьмарені багаторічною пропагандою про існування так званих міфічних «українців» або «русинів» – окремих націй, які буцімто відрізняються від росіян та поляків і мають самобутню культуру, на захист котрої й «повстали» ці нещасні жертви безсовісної жидобільшовицької та капіталістичної брехні. Мудре керівництво Партії, котре з любов’ю та повагою ставиться до всіх своїх синів і дочок, нехай вони навіть іноді й помиляються, з часом спромоглося відкрити очі цим людям, науково довівши недолугість їхніх псевдонаціональних оман. Поступово вони зрозуміли, що смішно триматися за казкові примари минулого, видаючи примітивні хати за «архітектуру», сільські наспіви за «мистецтво», а невибагливі народні приказки за «літературу»  і тероризм знак сам собою. Звільнившись від хибних пут тисячолітнього варварства, народ Галіції долучився до шляхетної справи створення справжньої та єдиної великої німецької культури, із вдячністю відаючи належне самовідданій жертві німецького народу, котрий приніс на ці багатостраждальні землі омріяну свободу, мир та високу культуру.

Проте на початку п’ятдесятих тернистий шлях прозріння широких народних мас Галіції лише починався. Місто вкрай постраждало під час війни, давалися взнаки й важкі наслідки багаторічного жидобільшовицького панування. Все це сприяло озлобленню людей, які перекладали вину за свої негаразди на партійні та державні органи Райху, а отже й розглядали входження до складу Великої Німеччини як тимчасове явище. Деякі несвідомі громадяни у побутових розмовах навіть вживали слово «окупація», чим недалекоглядно грали на руку як терористичному підпіллю, так і прорадянським партизанам (остаточно партизанських рух на Сході вдалося приборкати на початку шістдесятих).

Що ж являв собою рух «Осттерористів» 50-х? Ким були ці люди? Отруєними брехливою пропагандою ідеалістами, що на них жахлива машина жидобільшовицького промивання мізків втілила римський принцип «розділяй та владарюй», чи фанатиками-садистами, котрі намагалися втілити хворобливий витвір власної уяви під назвою «Українська держава» у реальність? Трагічною правдою було те, що іноді обидві вищезазначені іпостасі втілювались у одній і тій самій особистості, коли світлі, чесні та чуттєві юнаки та дівчата ставили свої таланти та сумління на службу дияволу псевдонаціональних міфів та згубних амбіцій своїх ватажків. Обдурене та понівечене покоління, що збилось зі шляху, якому було ніде шукати опори та підтримки, оскільки партійні осередки та відділення «Гітлерюгенду» тільки-тільки починали розбудовувати тут свої мережі і, звісно ж, ще не могли охопити всіх, вони дуже часто кидались у сумнівні авантюри, оскільки ті обіцяли романтику боротьби за ідеали та підступно спекулювали на таких священних для кожного поняттях, як «Батьківщина» та «нація». Абсолютно правильно писав великий Довічний Фюрер Адольф Гітлер у своїй фундаментальній праці «Моя боротьба»: молодь, яку не виховано у руслі націонал-соціалізму, на все життя залишається духовно беззахисною перед дурними ідеями, як оголена людина беззахисна перед комахами. Саме ці беззахисні молоді люди Галіції й стали кривавим інструментогм терору у руках божевільних маніяків-сепаратистів, котрі безжально приносили їх у жертву власним хворобливим маренням, немов давньовавилонські жерці, що живцем спалювали немовлят на славу Ваалу.

Зла іронія долі полягає у тому, що перші згубні паростки сепаратистського міфу про «українців», на превеликий жаль, були вирощені за безпосередньої участі німецької нації. Як ви знаєте зі шкільного курсу Історії Батьківщини, з 1772 року Галіція перебувала у складі Габсбурзької монархії, Австрійської імперії і Австро-Угорщини. Розуміючи відсталість новопридбаних територій, Її Величність Марія Терезія та цісар Йосиф II намагалися поліпшити культурний і матеріальний стан населення Галіції. Для піднесення освіти духовенства й підготовки урядовців уряд заснував у Відні у 1774 році Barbareum, духовну семінарію для католицького духівництва, у 1784 році – університет цісаря Франца І у місті Лемберг з філософським та богословським інститутами, запроваджено нову систему шкільної та гімназичної освіти.

 Водночас, засліплені власним гуманізмом та ідеалізмом, наші славні предки вчасно не спромоглися придушити цю суспільну хворобу та толерували створення окремої греко-католицької «церкви» (парахристиянської секти, що формально визнавала лідерство Римського Папи та істинність католицької теології, але на ділі практикувала численні язичницькі ритуали та де-факто була симбіозом поверхневого християнства та глибинного народного шаманізму; див. також. культ Марія Ліонси у Венесуелі, саєнтологія та церква Мормонів у США, церква Муна на територіях Корейського генерал-губернаторства Японської імперії тощо), недалекоглядно дозволяли використання низки грубих та розрізнених слов’янських діалектів, що їх згодом почали вважати окремою «мовою». Ба більше, цією «мовою» (за моральної та матеріальної підтримки з боку імперії Романових – партії так званих галицьких «москвофілів») навіть друкувалися книжки та газети! Усе це стало благодатним ґрунтом для подальшого розростання найабсурдніших псевдонаціональних міфологем.

Ще у 20-30-ті роки так звані «українські» бойовики тероризували представників польських органів влади (Галіція входила до складу Польщі), котрих вони вважали винними у придушенні «національної культури». Так, 15 червня 1934 року перед будинком Товариського клубу на вулиці Фоксаль у Варшаві відбулося політичне вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Загальне керівництво замаху здійснював такий собі Степан Бандера, більш відомий під псевдонімом «Баба», якого польська влада засудила до довічного ув’язнення. Напередодні Великої війни майже всіх ватажків та активних членів організації ОУН, яка об’єднувала прибічників ідеї про заснування незалежної «української» держави, було або заарештовано, або перекуплено польскою владою, рядові симпатизанти з числа інтелігенції відчули розчарування, усвідомивши безперспективність цього задуму, а також продажність та лицемірство своїх лідерів.

У перші роки війни «українофіли» спритно ввели в оману партійне керівництво на місцях, оскільки не скупились на улесливі клятви вірності фюрерові та Райху (див. мал. 271.: Акт відновлення Української Держави, проголошений 30 червня 1941 року; п. 3.: Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації), проте дуже швидко стало зрозумілим, що ці реляції – не більш ніж пусті заяви примітивних хитрунів без сорому та сумління. Через деякий час, у найтрагічніші та найважчі дні війни, коли доля Райху буквально висіла на волосині, ці підлабузники все так само масово кинулися зраджувати своїх німецьких товаришів, очевидно розраховуючи на перемогу більшовиків або ж будучи безпосередньо підкупленими ними. Дикунське нутро неповноцінних рас укотре довело свою цілковиту неспроможність осягнути значення слів «вірність», «шляхетність» та «честь».

Після стабілізації фронту та підписання 27 жовтня 1944 року  Райхсміністром іноземних справ Йоахімом фон Ріббентропом та Народним комісаром закордонних справ СРСР В. М. Молотовим Київського пакту (нім. Kiewer Abkommen), котрий фактично означав завершення активних військових дій та делімітацію кордону між Райхом та СРСР по лінії «Рогачов-Сарни-Чортків» (тогочасні назви міст Горнштадт, Гайнвальд та Осткірхен), «українофіли» вдруге зробили сміховинну спробу примазатися до переможної ходи Райху, облудно заявивши, що вони буцімто «усвідомили свою помилку та щиро каються в ній». Ба більше, фантазія цих негідників виявилась настільки хворою, що вони згодом і самі повірили у власну брехню! Як заявив під час Лемберзького трибуналу вищезгаданий Степан Бандера, «Німецький та український народи – побратими з часів середньовіччя, тому йдеться не про зраду, а про братерське непорозуміння між нами». Після цього він почав жонглювати прізвищами та іменами уявних «гетьманів» (?), нібито стародавніх правителів їхньої держави, якої не існувало у реальності, котрі ледь не були найближчими родичами германських королів. Судове засідання ледь не перетворилось на божевільний театр пройдисвітів, але перший гауляйтер Галіції та Верховний представник Імперського суду з питань військових злочинів герр Еріх Кох вчасно присік безглузді інсинуації та непереконливі намагання виправдати себе. Степана Бандеру та ще трьох ватажків терористів було засуджено до страти.

Втім, терористична активність, хоча й явно демонструючи тенденцію до затухання та невпинно втрачаючи легітимність та підтримку в очах місцевого населення через суттєве зростання добробуту порівняно з довоєнним, вирувала на Сході майже до середини 50-х років. Остаточно край східному тероризму поклав успіх кампанії германізації (нім. Eindeutschung), що її було розпочато 15 березня 1949 року згідно з Генеральним планом «Ост» під геніальним керівництвом  Вічного фюрера германської нації Адольфа Гітлера та під практичним проводом оберфюрера СС Конрада Мейера-Хетлінга, котрий згодом отримав від вдячних галичан шанобливий титул «хрещений батько Галіції» (нім. Der Pate Galiziens).

 

 

(Із підручника Карстена Шнайдера (1988) «Історія Райху для гімназій». Розділ 4. «Галіція та східні території після війни» / Carsten SchneiderReichsgeschichte für Gymnasien. Kapitel 4. “Galizien und die Ostgebiete nach dem Krieg” — München: Franz-Eher-Verlag, 1988 S. 559-560.)

 

А що писали б люди одне одному? Наприклад, громадяни Райху у відповідь на лібералізацію. Не просто алкаші з під паркану, а, скажімо, журналісти. Наприклад, таке:

 

Адреса отримувача: Лебмерг-10332, Галіцієн-райхсгау, Академієштрассе 12, герру Акселю Ульріху

 

Любий Акселю!

 

Оскільки я й гадки не маю, де ти оселився, а поділитися з тобою новинами мені нестерпно свербить, пишу тобі до редакції. Сподіваюсь, що твої нові колеги – люди високих моральних чеснот й не дозволять цьому листу канути у небуття.

Нумо, не зволікай та якнайшвидше напиши мені що там насправді коїться на Сході, бо як ти знаєш, ми тут продовжуємо задовольнятись двома типами побрехеньок стосовно цього питання – офіційними (все чудово) й напівфольклорними (буцімто там – справжній заповідник мракобісся та оплот консерватизму, а всі постанова НСРПН2 щодо політики Перебудови та гласності дружно ігноруються місцевим керівництвом, тож і життя за останні роки там абсолютно не змінилось). З огляду на те, що ти туди таки поперся, все приблизно так і є (не ображайся, я жартую). Втім, ти знаєш, що робиш… сподіваюсь. Напевно, Лемберг таки вартий преси3?

Із часу твого від’їзду в нас нічого не змінилось й нічого цікавого не сталось. Марту дістає жахливий токсикоз, а вона дістає мене, а відтак я побоююсь, що до моменту народження герра Ульріха-молодшого (так, я впевнений, і так, не можу пояснити, чому) втрачу останні залишки волосся й малий сприйматиме мою голову, схилену над ліжечком, як вдосконалений різновид здоровенного брязкальця.

Після початку нового навчального року головним постачальником сенсацій у нас є Зіґі, котрий ледь не щодня шокує нас новітнім «баченням» історії, що їм зараз втовкмачують у школах під виглядом «чесної історії без купюр». Відверто каучи, часом й не знаєш, обурюватись чи сміятись! Господи, Акселю, ми ж з тобою – як і всі нормальні люди – ще замолоду чудово все розуміли. Ми не були членами партії, ми глузували з офіційних реляцій, потайки читали диседентів, слухали «Голос Америки» крізь глушилки та кепкували з Отто, вірного партійця (пам’ятаєш – не можна одночасно бути чесним, розумним та партійним, бо якщо ти чесний та розумний, то ти безпартійний, якщо ти розумний та партійний, то ти не чесний, а якщо ти партійний та чесний, то ти не розумний). Але я зараз почуваюсь закорузлим ретроградом. Диявол би їх узяв, тих реформаторів! Це саме той випадок, коли разом із водою виливають дитину. Уяви, що їм розповідають – ось короткий перелік моїх історичних «відкриттів» лише за останній місяць:

– 8 серпня, під час традиційної лінійки у перший день навчального року, шкільний ватажок «Гітлерюгенда» вибухнув пафосною промовою про те, що національна гордість полягає не лише у перемогах, а й у наявності силі визнавати помилки. Потім він почав розповідати, що й Партія була не святою і багато чого з її вчинків варто було б переглянути, зокрема, концентраційні табори, бо туди начебто мільйонами засилали невинних людей. Хтось же вклав це у дурну п’ятнадцятирічну голову? Згодом стало зрозуміло, хто саме, бо директорка школи, яка взяла слово після цього, заявила, що політика гласності вимагає внутрішньої мужності говорити правду, і саме її вона виховуватиме в дітях. Потім виступав ветеран Вермахту, котрий колись воював на Східному фронті, а нині вочевидь впав у повнісінький маразм, бо радо підтвердив слова хлопчика та додав, що винні у тому були не військові, а СС (бачив би ти пику Отто!), котрі, мовляв, зовсім не лише «герої на варті спокою та честі батьківщини», я й іноді бували вбивцями та катами. Коротше, виглядало це все як гастролі психлікарні.

– На першому ж уроці історії вчитель пояснив дітлахам, що нашою перемогою у Великій війні ми завдячуємо не лише героїзму наших дідів та талановитому керівництву (яким би він не був, але все ж) Адольфа Гітлера, а й збігові обставин, та й взагалі – перемога здійснювалась великою кров’ю і пишатись немає чим.

– Виявляється, це ми перші напали на Польщу у 1939 році, інцидент у Гляйвиці4 – часткова пропагандистська містифікація, ніякої «Гляйвицької сотні» загиблих захисників взагалі не існувало, бо це – ніщо інше, як містифікація, а тіла загиблих – це переодягнені у нашу уніформу поляки (котрих ми невідомо звідки взяли й невідомо навіщо змусили йти на вірну загибель). Як тобі таке?! Почувши це, я відчайдушно захотів навідатись до школи й запитати у цього бовдура, а навіщо ми це зробили, але він сам відповів на це питання на наступному уроці!

– Виявляється, ми почали війну не через те, що мали захищатись від поляків, росіян та британців, а тому, що Гітлер просто волів розширення території. І, як ти розумієш, ми не звільняли Силезію, Богемію та Галіцію, а «окупували» їх. Просто так, через власну злокозлість…

– Німеччина наче б то перебувала у союзі зі Сталіним напередодні війни та порушила цей договір! Начебто він звався пактом Молотова-Ріббентропа (плагіатники з браком уяви)! На яку голову це налізає? Райх у союзі з жидобільшовиками!

Того ж дня ми з Отто добряче напились та я запитав його, як це розуміти і що взагалі відбувається в країні. Чи ж то з причини нападу п’яної відвертості, чи то тому, що я натиснув на хвору мозоль, наш старий добрий «вартовий режиму» не соромився у висловлюваннях. За висловом Отто, ці «реформи» провадяться людьми, яким не доходить, що суїцид – це не реформа організму, так само як лисина – не колір волосся. Начебто на самому верху опинились персонажі, котрі вважають, крокодила можна дореформувати до пухнастого ховрашка, якщо розкрити йому очі на його минулі крокодилячі злочини, або зробити йому болісну операцію без анестезії. Крокодил, що колись був жорстоким ненажерою, нині постарішав та майже втратив зуби, ба більше, навіть дозволяє малювати на себе карикатури та розповідати анекдоти, але й досі захищає своє болотце та його мешканців від прийшлих хижаків. І хай яким би мерзенним він не був, знищивши його за старі гріхи ми залишимо власну домівку беззахисною перед полчищами інших, сильних і лютих чудовиськ, про існування яких ми й гадки не маємо. На моє зауваження, що я погано розумію метафори й було б краще пояснити конкретніше, він подивився на мене, як на розумово відсталого, та відповів наступне:

«Змова карликів, от що це, Крістіане! Коли сонце сідає, навіть карликі здатні відкидати довгі тіні. Нездари, що не можуть творити, завши жадають геростратової слави! Тепер там, на горі такі ж типи, я к і ти! Фрондуюча кухонна інтелігенція, яка не розуміє, що своїми ідіотськими ініціативами вона не покращить країну, а просто зруйнує її, а потім і сама загине під її уламками, які почнуть невблаганно падати на її дурну голову! Довбані писаки! Вони ж бо, бачите, беруться очистити сумління нації, а у самих із цим сумлінням величезні проблеми! Ти думаєш цей бородатий псевдо-табірник й ця товста жаба Нойгоф не стукали до Гестапо на своїх друзів та колег?! Та у нас у архіві кілограмів доносів, що вони настрочили один на одного, більше, ніж важить сама Нойгоф (букв.: «новий двір») зі своїм жирним задом та моральним авторитетом невтраченої цнотливості! А тепер вони – зірки, «Архіпелагом Бухенвальд», трясця, лякають домогосподарок та недотраханих інтелигентних фройляйн не першої свіжості, й навіть керівництво країни дослухається до їхньої маячні про «Так жити не можна». Дивився цей фільм? Знаю, що дивився. Ми – злочинці, а Захід й Схід – весь у білому. Будь-яка держава, що говорить про свою історію «Годі брехати!», приречена, бо брешуть усі й завжди, просто брехня переможця вважається правдою, а брехня переможеного визнається найзухвалішою брехнею, от і все. Якби комуністи нас перемогли, то нині діти у Лемберзі ходили б вулицею Леніна, а не Гітлера, до меморіалу радянським воїнам, а не героям вермахту, аби подякувати вцілілим ветеранам з енурезом та старечим маразмом за те, що звільнили нас від нацистського ярма, а не радянського, як це відбувається зараз. Але ми перемогли. МИ! А тепер ми самі виходимо й верещимо на всі світи, що ми – брехуни та злочинці, які нічим не кращі за червоних, й шарахаємося від власних звитяг та героїв, немов бібліотекарка за сорок від порножурналу. Скільки протримається країна, що сама стріляє собі у голову? Якої правди вони шукають? У політиці не існує правди та справедливості, існують лише меркантильні інтереси. Ти або переможець, або переможений, і всім завжди до сраки, ціною яких жертв, причому в обох випадках, бо їх все одно неможливо уникнути!».

Наскільки я зрозумів із його майже півторагодинного істерично-алкогольного монологу, якщо випустити матюки та біографічні відсилки до матерів теперішніх очільників Райху, котрі всі як одна були, звісно, шльондрами, Буклігер (від Buckel «горб») із його «новою ґенерацією» керівників дійсно підпали під ідеологічний вплив Заходу та на повному серйозі вірять у власну ініціативу «Умгештальтунгу»5. Швидше за все, ці люди керуються найщирішим бажанням змінити ситуацію в країні на краще, проте з причини недостатньої компетентності («Господи, вони там усі повні ідіоти! І не кажи мені про професора Цукермана (від Zucker «цукор»– це саме той випадок, коли дурість – це не брак розуму, а такий його різновид. Професор-окуліст керує Міністерством пропаганди! Перший крок на посаді – перейменування на Агентство інформаційної політики! Далі у планах – відкриття архівів! Та йому самому потрібен психіатр! За півроку керівництва цих бовдурів міністерство доведене до такого стану, що наступним його символічно мав би очолити проктолог!» – кінець цитати) роблять помилку за помилкою, які цю ситуацію, навпаки, погіршують та врешті решт неминуче призведуть до катастрофічних наслідків. Зокрема, новий закон про громадянство передбачає відкриття кордонів Райху для імігрантів із інших країн, оскільки промисловості конче необхідні додаткові робочі руки. При цьому новоприбулим «гастарбайтерам» дозволятимуть, в рамках нової політики культурної ідентичності, компактно оселятись та зберігати звичайний життєвий устрій на національні особливості. Не знаю, наскільки це правда, але Отто стовідсотково у цьому впевнений. Втім, як і в ефективності лікування геморою новоявленими телевізійними шарлатанами.

На цьому дозволь завершити свою незграбну оповідь. Дуже-дуже чекаю на твого листа та взагалі – ніколи не думав, що скажу це – ми всі сумуємо. Після того, як ти поїхав на Схід, наша славна компанія, що як і раніше збирається щоп’ятниці в «Ашінгері» на Фрідріхштрассе, осиротіла і впала в часткову меланхолію…

Передавай мої найщиріші вітання Кетхен та наснаги у вогняному вирі, куди ти її вкинув6.

 

З дружнім вітанням,

Твій старий товстун Крістіан,

 

Берлін, 12.10.1989

 

До чого це я? До того, що логіку історичних подій змінити неможливо. До того, що відчуття від згвалтування Гансом нічим не кращі, ніж від згвалтування Іваном. І діятимуть вони приблизно однаково. До того, що у всі части сильні держави вели себе як злочинці, а слабкі – як проститутки. Й, нарешті, до того, що наше страшне «минуле» закінчиться, а омріяне світле «майбутнє» почнеться тільки тоді, коли ми припинимо жалітись та звинувачувати історію у несправедливості, спираючи на неї відповідальність за власні ідіотські помилки останніх 30 років, а відпустимо минуле та почнемо працювати. Як південні корейці, наприклад, котрі у 1940-50-х були у ще гіршому становищі.

Якби Райх переміг СРСР, краще б не було. І «по іншому» б не було, не тіште себе ілюзіями. Нам нічого не світило. І все давно минуло й пройшло. А ми й досі проклинаємо одне одного, ламаючи списи об історичні суперечки, що хтось десь був до нас несправедливий, і тому ми сидимо по вуха у лайні, а не у баварському пиві, як могло б бути, замість того, щоб це лайно нарешті прибрати. То є розум?

Дмитро Карпека


1 Райхсгау (нім. Reichsgau) – адміністративна одиниця Третього Райху, утворена на окупованих територіях із значною часткою етнічного німецького населення. Очолювалась штатгальтером, який одночасно був гауляйтером територіального органу Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини.

2 Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини, НСРПН (нім. Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP)

3 Натяк на крилатий вислів «Париж вартий меси» (фр. Paris vaut bien une messe), який приписують Генріху Наваррському через його рішення в 1593 році прийняти католицтво, щоб стати королем Франції під ім’ям Генріха IV і заснувати французьку королівську династію Бурбонів

4 Гливицька провокація (нім. Überfall auf den Sender Gleiwitz) – інсценований нацистами напад на німецьку радіостанцію “Sender Gleiwitz” в ніч з 31 серпня 1939 року (нині – м. Ґлівіце, Польща). Атака була операцією під фальшивим прапором, яка разом з приблизно двома десятками подібних німецьких інсценувань є частиною операції «Гіммлер» напередодні вторгнення в Польщу, що послужило формальним приводом до Другої світової війни в Європі.

5 нім. Umgestaltung «перебудова»

6 нім. Käthchen – зменшувально-пестлива форма жіночого імені Катаріна та водночас натяк на головну героїню драми Генріха фон Кляйста «Кетхен із Гейльбронну, або випробування вогнем» – дівчини, яка відчуває непереборну та всепоглинаючу пристрасть до свого коханого, графа Веттера фон Штраля, та ладна заради нього на будь-які випробування