В Україні спостерігається криза системи вищої освіти, що охоплює всі ланки, причому тяжкість проблем зростає від бакалаврату до аспірантури. І саме це може створити загрозу державній і національній безпеці України в майбутньому. Цю кризу слід розглядати, як один із проявів соціально-економічної кризи в державі, яка зазнає подальшої периферизації. Отже, навіть ті негативні тенденції, які ще не набули незворотного характеру, навряд чи вдасться зупинити й обернути, якщо Україна не спроможеться на економічний ривок з опорою, як на наукомісткі галузі, так й на класичну, зокрема й гуманітарну освіту.
Одним із пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку вищої освіти, як визначено в Національній доктрині розвитку освіти в Україні, є підготовка кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння і впровадження науко-містких та інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці.
Розв'язати ці складні завдання може лише нова генерація викладачів-професіоналів, покликаних розвивати професійні здібності, виявляти таланти, формувати особистість кожного студента, як майбутнього фахівця з вищою освітою.
Високий рівень наукової компетентності в поєднанні з педагогічною майстерністю та психологічною, екологічною культурою викладачів, впровадження здобутків психологічної науки в педагогічну практику – реальна передумова підвищення ефективності навчального процесу у вищій школі, реалізації принципів демократизації та гуманізації вищої освіти.
Зараз складається таке враження, що все робиться навпаки, все навмисно робиться для руйнації того здорового, що пережило й СРСР, й складний шлях становлення в Незалежній Україні.
Скорочення фінансування, оплата користувачами, міжуніверситетська конкуренція та підприємницьке управління є звичним явищем. Наслідки для академічної роботи з точки зору фрагментації ролей та незахищеності роботи відомі. У той же час університети претендують на суспільне призначення та залишаються переважно державними. Вони отримують нові ролі, надаючи «універсальну» вищу освіту, і можуть претендувати на зростаючу суспільну підтримку.
Це один із спектрів проблем. Проте поряд зі значними досягненнями світової науки, які доходять й до України, спостерігається вражаюча моральна деградація людей: «віддані в архів» духовність, етика й естетика; насаджується егоїзм і безвідповідальність. Встановилися такі моделі поведінки в публічному та приватному житті багатьох людей, для яких характерна деградація ціннісних настанов, домінування переважно матеріальних інтересів, зниження критеріїв оцінки власних учинків і, навпаки, підвищення агресивності у стосунках із зовнішнім світом.
Таким чином, якщо раніше метою освіти було засвоєння предметних знань, умінь і навичок, то тепер виникає проблема формування особистості освіченої людини, загалом особистості моральної, з бажанням, потребою і вмінням учитися самостійно протягом усього трудового життя.
У цих умовах фахівець повинен не тільки поповнювати свої знання, а й виявляти творчість при вирішенні виробничих проблем, а то виникає «вторинна неграмотність»: працівник не тільки не може вирішити проблему, а навіть і не бачить її. Важливо зрозуміти, що саме ці два чинника (вміння вчитися та виявляти творчі здібності) визначають конкурентоспроможність фахівця на ринку праці. Нагадаємо, що історично склалося так, що саме Україна з початку XVII століття була передовою країною в плані освіти на відміну від нашого північно-східного сусіда, який запозичив саму ідею вищої освіти від нас ще при царюванні Олексія Михайловича. А зараз ми ризикуємо втратити нашу вже багато-столітню спадщину.
Нинішня економічна криза, що накладається на кілька інших хронічних проблем вітчизняної освіти, може зараз дуже боляче вдарити по системі вищої освіти України. Адже, скоріш за все, найближчими роками після Перемоги не можна повністю виключити того, що дефіцит грошей відчуватиметься і в бюджетах різних рівнів, і в гаманцях пересічних українців. За таких умов буде ще більше скорочуватиметься держзамовлення, суттєво зменшиться і кількість контрактників.
Але варто нагадати відомий вислів Уїнстона Черчилля у відповідь на зауваження про те, що під час війни не варто втрачати кошти на освіту та культуру. Так легендарний прем’єр-міністр слушно сказав: «а заради чого ми тоді воюємо?». Після повномасштабного вторгнення лунають голоси про те, о наші воїни героїчно та жертовно відстоюють нашу ідентичність, право бути самим собою, право бути саме українцями. Якщо відкинути зайвий пафос, то що лишається у реальності? Якщо мислити суворо, то без підтримки освіти Україна після Перемоги сане тілом без души. Ми збережемо вітальне існування, а не збережемо ту саму ідентичність про яку тільки пафосних слів вже сказано.
Між тим рівень загального знання того всього, що має назву «українознавство» різко впав. Наведемо приклади з життя. Жінка з одного з Карпатських сіл, 50 років, яка вчилася ще тоді в звичайній сільській школі, добре орієнтується в історії України та Європи, навіть в генеалогіях королівських династій, цитує на пам'ять вірши Максима Рильского. Хоча все життя було присвячено сільській праці, але ідентичність та розуміння свого українства не просто гідні похвали, але й наслідування. Інший приклад, корений львів’янин, 30 років, який позиціонує себе як націоналіст, не знав, «а хто такий Євген Коновалець». Ще учні провінційного музичного коледжу після «Ковіду», онлайнів війни, взагалі не то, що почули імена В’ячеслава Липинскього та Августина Волошина уперше, але не в курсі, хто та при яких обставинах написав всесвітньо відомі п’єси «Мещанин-шляхтич» та «Ромео й Джульєтта» (які до речі входять у шкільну програму).
Якщо такі тенденції підуть далі, то ми ризикуємо виростити наступне покоління людьми без національної ідентичності, без усвідомлення наших національних коренів, повторити все те, що робиться в РФ: там національна культурна спадщина (якою б вона не була) стала лише забавою для нешироких кіл біль-менш освіченої інтелігенції, а в той час ті, кому ще не має 30 років, щиро вважають, що історія починається в 1945 році, а що було до того їм байдуже. Ми хочемо, щоб у нас було теж саме? Тоді навіщо так пафосно говорити, що наші воїни відстоюють нашу ідентичність?
Дві досить голосні пропозиції пролунали саме під час війни. Одна гарна, друга – кепська та проблемна. Почнемо з позитиву: відома громадська активістка, професорка Ірина Дмитрівна Фаріон, жінка, яка багато чого робить для підвищення рівня національної свідомості та добре розуміє, як викладачка стан речей, який склався в середині освітнього простору, висловила пропозицію ввести на всіх спеціальностях двох-річний курс українознавства, тому що сучасні студенти, м’яко кажучи перебувають у вакуумі, в школі їх майже нічого не навчили, а університет поки що дає добру спеціальність, не формуючи світогляду. А це реально дорого варує.
Тут можна згадати навіть радянський досвід. Тоді на всіх спеціальностях були курси на кшталт: науковий комунізм, науковий атеїзм, політекономія тощо, всі 5 років кожного семестру студенти слухали щось з метою формування в них соціалістичного світосприйняття. Так, але можна запустити в освітній процес предмети іншого спрямування, національно орієнтовані. А що ми бачимо раз? Скорочують години на історію України, на філософію, а це призводить до скорочення викладацьких кадрів та того, що студенти виходять з вишів без світогляду. А це так «еліта», яка «добре» почне працювати на ворога; а прикладів колабораціонізму та прямого пособництва країні-агресорці (статті КК № 111 та № 112) серед саме освітян дуже багато, на превеликий жаль. Більш того, філософія- це школа мислення, її треба викладати якнайменше 2 семестри, а що зараз: 9 лекції та баста. В результаті ми прокуємо дипломоване бидло. Саме як в РФ. Тому не дивно, що ми чули від номінально освіченої люди, що «не має значення на якій вулиці зустрічати та під яким помником цілуватися».
Так у нас є певний ризик, що ми виростимо генерацію Іванів, які рідства не пам’ятають. Та цей ризик погіршується ще однією пропозицією: зробити англійську мову ледь не головним предметом. Це тоді, коли рівень знання української ще не на тому рівні, який є необхідним. Наприклад, одна випускниця української філології Львівського університету зловживає русизмами, чого вона там взагалі вчила? А де взяти стільки викладачів англійської, стільки годин, коли ні фахові предмети, ні загально освітні (світоглядні) не вивчають на необхідному рівні. Такі пропозиції може висловлювати людина, яка від слова «зовсім» не знає ситуації в системі вищої освіти.
Так, можуть нам заперечити: Україна наче прямує в ЄС. Добре, а як там: там вчать філософію (2 а то й 4 семестри) та національні мови, національну історії (теж тривалий період) досить добре. Там викладацьке завантаження на рік складає 210-250 годин, тому реально викладач кожного семестру може якісно вести свої заняття, а не бути багато-станочником з завантаженням на 800-900 годин, коли він/вона працює на межи фізичних сил. Тоді й на науку сил вистачить. Тоді давайте брати позитивні досвід, як з минулих епох так із Європи та подалі від московських боліт та їхнього смороду.
Зменшення завантаження дозволило б зберегти викладацькі кадри а реально вплинуло б на розвиток української наук як такої. Дивячись на те, що пропонують «наші» діячи з Міністерства просто диву даєшся. Складається враження, що вони не бачили реальних студентів та викладачів, а живуть у якійсь своїй омріяній реальності. Чого вартувало пропозиція скасувати заочну форму? Адже є такі спеціальності (лікар, солдат, педагог, консультант тощо), коли людина не має фізичної можливості слухати лекції онлайн, а якщо на заочному секторі невеликі групи - це не біда, а навпаки дозволило більш якісно працювати (в тому числі й в умовах наслідку демографічної кризи) та зберегти кількість годин для викладачів, а ти самим запобігти й конфліктам в їхньому середовищі та збереженні кадрі взагалі.
Богу подяка, що заочку зберегли, а чого вартує пропозиція студенту самому обирати «траєкторію навчання»? Коли вони із школи не винесли необхідних навичок для навчання, тоді ми будемо знову та знову плоди дипломоване бидло, яке не буде влаштувати потенційних працедавців. Це проблеми текучого моменту, свого роду, внутрішнього плану. Але є й зовнішні чинники, які теж відкидати не варто. Розглянемо їх.
Та якщо на місці зачиненої зараз кав’ярні згодом може відкритися нова, і навіть краща, то відродити закритий університет чи коледж ще не вдавалося нікому. А там, де закривається освітній заклад, доволі швидко утворюється пустеля. Тому незважаючи на війну, треба реально дбати про збереження наших вишів. Лорд Черчилль був правий. Масовізація вищої освіти є об’єктивним явищем у системі вітчизняної освіти. Це явище, разом із безсумнівно позитивними наслідками, несе також певні загрози, серед яких основними є розбалансованість ринку праці та структури підготовки фахівців у закладах вищої освіти (ЗВО) та зниження якості вищої освіти. Ці основні загрози актуалізують цілий ряд інших ризиків: зростання рівня безробіття, а відтак – фрустрації серед освіченого населення; підвищення соціальної напруженості в суспільстві; незабезпеченість вітчизняної економіки фахівцями затребуваних спеціальностей.
Друга світова війна стала переломною для швидкого поширення вищої освіти в демократичних суспільствах, в яких до війни кількість студентів у ЗВО становила 3-5 % від населення відповідної вікової групи. Після війни в американській та європейській економіках виник зростаючий попит на фахівців з вищою освітою. Ця потреба призвела до швидкого розширення систем вищої освіти у 1960-80-х роках.
Важливо зазначити, що масовізація вищої освіти в Україні має дещо іншу ґенезу, порівняно зі США та Західною Європою. Якщо в останніх масова вища освіта постала, як відповідь на запити післявоєнної економіки – розвиток і виникнення нових виробництв, то в Україні цей феномен здебільшого має інше підґрунтя та обслуговує, значною мірою, задоволення потреб престижності, статусності, особистісного зростання, часто без орієнтації на перспективу реалізації здобутої освіти у майбутній професійній діяльності, що актуалізує певні ризики і загрози.
Зниження якості вищої освіти, пов’язане з її масовізацією, має дві основні причини: перша – зниження середнього рівня когнітивного потенціалу студентів; друга – неможливість наявними освітніми ресурсами (інфраструктура ЗВО, усталені форми освітнього процесу) забезпечити якісну освіту для швидко зростаючої кількості студентів при прискорених темпах оновлення знань та динаміці соціально-економічних змін у сучасному світі.
Останнім часом все більше занепокоєння суспільства викликає проблема якості вищої освіти. Про це говорять батьки, освітяни, журналісти, громадські активісти, керівництво держави та галузі.
Багато хто бачить основну причину у різкому збільшенні частки випускників шкіл, які продовжують навчання у вищих навчальних закладах та пропонує переорієнтувати основну частку молоді на навчання у закладах професійної освіти. Нерідко можна почути, що головною метою вищої освіти в Україні є амортизація безробіття, заробляння грошей університетами тощо. Все це відбувається на тлі істотного погіршення якості середньої освіти, а також фактичного зникнення багатьох напрямів професійної освіти.
Разом з тим, пояснення масовизації української вищої освіти намаганням когось заробляти гроші на навчанні чи прагненням держави амортизувати безробіття здаються не дуже переконливими. Для цих цілей цілком придатні і професійно-технічні навчальні заклади чи ВНЗ I-II рівнів акредитації. Більш того, з погляду амортизації безробіття вони є навіть більш привабливими, ніж університети. З одного боку, навчання в них дає молоді додаткову спеціальність, більш затребувану на ринку праці, а з іншого, значна частка випускників цих закладів продовжує навчання на наступних рівнях.
Наступний блок проблем пов’язаний з переходом на дворівневу освіту: бакалаврат та магістратуру. Випадки, коли на другому році магістерського навчання студенти не мають роботи, є вже радше винятковими. Проходження курсів зазвичай має доволі формальний характер, та й деякі викладачі ставляться до цих обов’язків без надмірного ентузіазму. Реальний мінімум зусиль, необхідний для одержання диплома, перебуває на нижчому рівні, ніж можна було б бажати. Чимало студентів, схоже, сприймають магістратуру, як шанс почати або продовжити кар’єру, паралельно одержавши диплом про повну вищу освіту, який все-таки фігурує в багатьох оголошеннях про вакансії. Для студентів з інших міст це ще й нагода заощадити на житлі, проживаючи в гуртожитку. Втім, не можна сказати, що користь від навчання в магістратурі для зацікавленого студента відсутня.
Просто реальний результат більше залежить від бажання самого студента вдосконалювати свої знання. Ті, в кого таке бажання є, можуть знайти в університеті педагогів, завдяки яким ця мета є досяжною. Такі студенти зазвичай або планують вступати в аспірантуру в Україні чи за кордоном, або сподіваються знайти (чи вже знайшли) наукомістку роботу в приватному секторі.
На наше глибоке переконання, державна політика в сфері освіти має ґрунтуватись на збільшенні можливостей для громадян своєї країни жити краще. Доступна вища освіта виконує цю функцію. Не може бути адекватною ситуація, коли державна політика в сфері освіти направлена на те, щоб зменшити доступність цієї освіти для своїх громадян. Проблема не в тому, що забагато українців здобувають вищу освіту. Проблема в тому, що університети не мають достатніх ресурсів, для того щоб забезпечити якісну освіту для всіх своїх студентів.
Це неприпустимо, коли викладачі кинуті сам-на-сам з усіма проблемами, які накопичились за 30 років в освіті і суспільстві загалом, а міністерські чиновники думають не про те, як спростити їм життя, а лише як би ще більше їх навантажити.
Ми сподіваємося, що із часом Україна обов’язково стане джерелом натхнення для інших країн і український освітній досвід, зокрема, стійкість системи освіти під час війни, також буде вивчатися на міжнародному рівні.
Сергій Сербін,
історик