Кетрін (Кітті) Дженовезе жила в Нью-Йорку і працювала менеджером в барі «Ev's 11th Hour». 13 березня 1964 року біля пів на третю ночі, коли дівчина поверталася додому, на неї напав чоловік. Він двічі вдарив її ножем у спину під вікнами багатоквартирного будинку. На гучні крики і стогони, які видавала 28-річна дівчина, відгукнувся один із сусідів. Думаючи, що це сімейна сварка, він прокричав з вікна: «Залиш цю дівчину в спокої!»
Вбивця злякався і втік. Важко поранена Кітті намагалася дістатися до своєї квартири, але через десять хвилин вбивця повернувся. Він завдав їй десяток ножових поранень, після чого згвалтував і зник.
Через кілька днів після вбивства поліція затримала грабіжника на ім'я Уїнстон Мозлі. Детектив Джон Тарталья звернув увагу на білий Chevrolet Corvair, яким керував затриманий. Свідки вбивства Кітті повідомили, що бачили, як вбивця сідав в схожий автомобіль. На питання про цей збіг Уїнстон Мозлі вирішив не відповідати.
Тоді Джон Тарталья запросив фахівців, які помітили у грабіжника болячки від ударів на руках. В ході допиту Мозлі зізнався у вбивстві Кітті Дженовезе. У нього не було мотиву - він маніяк і вбивця, який просто шукав собі жертву тієї ночі.
Вбивця був старший за свою жертви на рік, у нього була дружина і троє дітей. Крім вбивства Кітті він зізнався в скоєнні близько 40 пограбувань, інших зґвалтуваннях і ще двох вбивствах.
Одним зі свідків, був Карл Росс, він чув перший напад, а другий відбувся практично у нього на порозі. Через прочинені двері Росс побачив, як вбивця завдає Кітті удари мисливським ножем. Він закрив двері і замість дзвінка в поліцію, набрав номер свого друга, який порадив йому нічого не робити. На допиті Карл Росс так і сказав: «Я не хотів втручатися».
27 березня 1964 року в «New York Times» вийшла стаття із заголовком «37 чоловік бачили вбивство, але не повідомили в поліцію». Редактор «NY Times» Абрахам Розенталь взяв інтерв'ю у комісара поліції Майкла Мерфі, чия заява стала основою для статті. Пізніше Розенталь адаптував цю історію для своєї книги «Тридцять вісім свідків: справа Кітті Дженовезе».
В ході розслідування з'ясувалося, що цифра в 37 або 38 чоловік сильно перебільшена, так само як і тотальна бездіяльність людей.
Стаття в «NY Times» зазнала критики за фактичні помилки. У 2004 році журналіст Джим Расенбергер написав статтю в «NY Times» із спростуванням публікації Розенталя про кількість свідків і їх бездіяльності.
Проте, в момент вбивства десятки людей не вжили жодних заходів. Хтось вважав це сімейною сваркою, хтось не зміг додзвонитися в поліцію, а хтось переклав відповідальність на інших. У своїх свідченнях Мозлі згадав чоловіка який його налякав в перший раз і сказав: «Я відчував, що ця людина закриє вікно і піде спати, що він, звичайно ж, і зробив».
З цього народився термін «ефект свідка» або «синдром Дженовезе». Вперше його описали соціальні психологи Джон Дарл і Бібб Латане. Він означає, що людина з меншою ймовірністю допоможе жертві, якщо поруч є інші люди. Ті мешканці, які бачили або чули крики Кітті Дженовезе, були впевнені, що хтось в цьому будинку вже подзвонив в поліцію або пішов їй на допомогу.
Ефект свідка вважається одним з найбільш досліджуваних явищ в соціальній психології, а випадок з Кітті Дженовезе увійшов у безліч підручників з цього предмету.
Один зі свідків вбивства сказав, що не викликав поліцію бо не знав, як це зробити. До кінця шістдесятих років в США не було єдиного номера служб порятунку. Якщо людині потрібно було звернутися в поліцію або пожежну, він повинен був знати десятизначний номер телефону найближчої дільниці. Інший варіант - набрати цифру «0» і попросити оператора зв'язати його з необхідною службою. Трубку міг підняти якийсь сержант, який не знає як правильно реагувати на такі звернення, або на дзвінок і зовсім могли не відповісти.
Ідея єдиного номера обговорювалася з 1957 року. Національна асоціація керівників пожежної охорони пропонувала ввести його, щоб людям було зручніше повідомляти про пожежі. Ідея не нова. У 1937-1938 роках у Великобританії з'явився єдиний номер екстреної допомоги - 999, який використовується до цих пір.
Службам порятунку США був потрібний такий же короткий і що запам'ятовується номер. У 1968 році телекомунікаційна компанія «AT & T» відкрила лінію 911. Тоді були поширені телефони з дисковим набором: номер з двома одиницями набирається швидше, ніж британські три дев'ятки. Так з'явилася єдина служба, яка досі не тільки відправляє допомогу, а й професійно підтримує потерпілого або свідка по телефону.
За матеріалами «Україна Кримінальна»