«Православ'я» є всього лише калька «ортодоксії». Однак сучасне слововживання, а тим більше – глибинні процеси, відображені у такому слововжитті, змушують протиставити «християнську ортодоксію» православному християнству. Під «православ'ям» мають на увазі певну культуру, систему поглядів і традицій, певний і водночас відомий стиль. Ікони і куполи, просфори і вода, чорні ряси та золоті ризи, спідниці та хустки, пости та свята, особлива «благочестива» мова і так далі, і так далі – вся сукупність образів, що народжуються в уяві при згадці слова «православ'я». До стилю входить і певна манера філософствування та богословництва, певний набір тем, особлива манера богослужіння та позабогослужбової поведінки. Аж до особливого психологічного стилю: «покори» та інших часто «чарівних» станів. Це у кращому випадку.
У гіршому – зауважте, це буде абсолютно одне й те саме, просто емоційно негативно забарвлене – президенти та губернатори, «православ'я головного мозку», «військово-патріотичне виховання», мракобісся, телегонія, антиаборти, ряжені козаки та хоругвеносці. Враження крайньої, нестерпної убогості - ось перше почуття, що виникає при спогляданні цих образів. Але проблема тут глибша, ніж просто деградація. Зрештою, немає нічого фундаментально жахливого в тому, що в цій точці простору-часу православні християни не на висоті – таке вже бувало і буде ще. Проблема тут у відході від християнства до язичництва, у релігійному переродженні. Стихійне язичництво «захожан» і взагалі «колоправославних» з їхнім поклонінням священним речовинам, з їхньою вірою в закляття-молитви та магічні ритуали; монастирі-турцентри, храми - комбінати ритуальних послуг, старці-гуру, сектантство, грубий матеріалізм і магізм, дикі забобони - все те, з чим РПЦ мсени Сталіна взагалі-то повинна боротися - не кажучи про інше абсолютно божевільне сміття, що наповнює голови «інших благочестивих читачів», – лише граничний приклад загального стану справ.
Так, зокрема, у РПЦ стурбовані тим, що серед молоді меншість називають себе православними. Православні публіцисти це серйозно обговорюють. Але, як завжди, бачать корінь проблеми, то в радянському минулому, то в оксфордських номіналістах, то в особистих недоліках духовенства. Загалом, скрізь окрім структурних вад у самій РПЦ.
Значить, треба сказати саме про них. Розглянемо систему цінностей. У світі затребувана креативність, уміння знаходити нові та нестандартні рішення. Відтворення дій по лекалам дедалі більше переходить до додатків. У РПЦ культивується прихильність до традиції, навіть якщо ця традиція є безглуздою. Не смій думати сам, святі отці вже всі подумали за тебе. Для розвитку особистості потрібна амбітність, прагнення до зростання. У світі російського православ'я амбітність - злочин. Тому амбітні люди зазвичай свої амбіції приховують, удосконалюючись у ... лицемірстві. Підлабузництво до влади викликає гидливість і неприйняття навіть у віруючої молоді.
Небажання бачити ці, і ще багато інших проблем. Ультимативна вимога говорити про РПЦ лише позитивна, а якщо й проблеми, то як у КПРС брежнєвської епохи «окремі недоліки на місцях». І нарешті, вимога не обговорювати проблеми РПЦ, якщо спікер сам не належить до РПЦ. Теж довіри не додає.
Батьки обговорюють свої порожні храми. Ну, скажімо м'якше, недостатньо наповнені. Кажуть, що за радянських часів, і в 90-ті, і навіть у нульові, не було такого. Особливо, на Всеношні перестають люди ходити, особливо у будні. Втішають себе: чому народу немає? Адже робочий день, людям не вирватися. Чому сьогодні, у суботу, нікого нема? Адже на дачах все, у всіх господарство? Що відбувається у Церкві?
Розглянемо ситуацію протягом останніх 30-35 років. Багато людей у 90-х і нульових прийшли до Церкви не за тим. Думали, що прийшли за Христом, а самі шукали ідеальну людську спільноту. Суспільство, люди, втікши з соціалістичного колгоспу, атомізувалися, індивідуалізувалися. Хтось, страждаючи від цього, прийшов до Церкви за спільнотою та общинністю, за своїми спогадами про дитинство у піонерських таборах, за піснями біля багаття, за старим добрим міфологізованим затишком комунальних квартир. За своїм бажанням бути з кимось рука об руку і пліч-о-пліч. За однодумністю. Єдинодумства не знайшли, общинності теж не знайшли, тут у нас теж кожен сам за себе.
Поняття добра і зла розмилося у 90-ті ХХ століття, а в Церкві це поняття залишилося незмінним, хоч би на словах. Люди читали книжки про ченців, про святих і прийшли шукати того ж таки в Церкві. Шукали добрих, добрих, незвичайних людей. Багато хто був обдурений. Не знайшли таких людей, як у книжках. Побачили, що у звичайному житті Церкви добро і зло так само перемішані, як у світі. Багато хто в 90-х втомився від відсутності вказівок, як жити. Тому у великій кількості до Церкви, яка раптом проголосила послух найголовнішою чеснотою, прийшли інфантильні безвідповідальні люди, які намагалися і намагалися перекласти відповідальність на духоносних старців та прозорливих духовників. Багатьох спіткало розчарування.
Багато хто прийшов, купившись на багаторічну проповідь про Церкву як засіб вирішити всі свої земні проблеми. Чи не впоралися земними засобами – допоможе Бог. Прийшли за здоров'ям, міцними сім'ями, вірними чоловіками та дружинами, слухняними богобоязливими дітьми, по допомогу при знаходженні роботи, за чудесами – не спрацювало.
Багато хто прийшов за ідеологією. Не знайшовши ідеологічної опори навколо себе, вирішили, що Церква – це про сильну, могутню, славну Росію, про державу, спадкоємність та скріпи. Але отримавши в останні роки путінську державу у вигляді наймогутнішого джерела таких ідей, та ще й того, що втілює ці ідеї в життя, перестали потребувати Церкви.
Церковне керівництво, яке обрало для Церкви роль ідеологічного обслуговування влади та безумовної підтримки всіх дій цієї влади, відштовхнуло від себе інтелігенцію, яка у великій масі своїй виявилася цій владі опозиційною і яка, власне, і наповнювала храми у великих містах.
Багато в чому виштовхнули інтелігенцію з Церкви. Просто нецерковну передусім творчу інтелігенцію зробило антицерковною. Причому і досі з церковного середовища продовжують генеруватися антиінтелігентські конфлікти, в яких представники Церкви зазнають публічної поразки, оскільки інтелектуальний рівень їх опонентів щоразу виявляється значно вищим.
Керівництво і спікери Церкви жодного разу за останнє десятиліття не виступили в ролі клопотань перед владою за публічних персонажів, що третюються цією владою, взагалі роль клопотана перед владою про керівництво Церкви не вважає за потрібне на себе покладати. Що призводить до нових і нових викриття його з боку інтелігенції. Більш того, Церква випросила собі у держави спеціальні кримінальні статті для захисту себе від зовнішніх ворогів. І тепер ця система переслідування діє автоматично та вже незалежно від Церкви. Кожна кримінальна справа «за образу почуттів віруючих» збирає на наші церковні голови нові та нові вугілля. І в цих кримінальних справах Церква теж відмовляється виступати в ролі клопотана перед владою.
Загалом виявилося, що нецерковна інтелектуальна частина суспільства докладно та вдумливо читала Євангеліє. На відміну багатьох церковних людей. І всі претензії, які інтелігенція висуває Церкві, вона висуває з погляду розуміння ними саме Євангелія. Церква у відповідь не готова використати цей факт для залучення інтелігенції до дискусії саме навколо Слова Божого, тому що позиція Церкви в цих питаннях раптом виявляється слабкою та антиєвангельською.
Церква відмовилася реагувати на блакитні скандали. У Росії все просто: раз мовчать, то винні. Наприклад, на викриття «зрадників у рясах» суспільство відреагувало однозначно – такі викриття у наш вільний час свідчать про внутрішню несвободу та тоталітарність Церкви. Навпаки, публічне гучне наведення порядку у сфері статевої чистоти, що проповідується Церквою, стало б свідченням, що наші слова не розходяться зі справами. Але це не відбувається. Церква категорично відмовилася реагувати на сформований у суспільстві запит на бідну Церкву.
Негативний ефект множиться тим, що держава серйозно взялася за прозорість доходів не лише бізнесу, а й громадян. Церква у своїй фінансовій діяльності, яка цілком будується на пожертвуваннях, відмовляється бути прозорою навіть перед тими самими жертводавцями.
Завершення реставрації більшості храмів і монастирів, а також зростання добробуту міського священства збіглося з падінням доходів громадян країни після 2014 року і до сьогодні. Жертвувальники, від великих і до простих парафіян, бачать, що Церква – не сама потреба у пожертвуваннях частина суспільства. Пожертви скорочуються.
Відбулася зміна поколінь серед захожан. Захожан стає менше. До активної економічної фази увійшли люди, що народилися після СРСР. Вони люди практичні, не пов'язані спадкоємством, традиціями, які дуже добре орієнтуються в джерелах інформації. Не пережили розчарувань 80-90 років, які впевнено стоять на ногах. Церква як милиця у звичайному житті, яка пропонує їм релігійний мінімум «свічечка-водичка-водичка-вербочка», їм виявляється не потрібна.
Відбулася також зміна поколінь серед парафіян. Люди, не привчені до насильства з них, до слова «треба», вважають, що це можуть і мають обирати самі. Практичні. Не витрачають часу марно. У тих справах, до яких доводиться примушувати себе, обмежуються мінімумом. Навіщо всенічне? Достатньо літургії. Навіщо на літургію щотижня? Достатньо раз на місяць. А в принципі, вистачить і на Різдво, і на Великдень.
Зазначимо і негнучкість календаря та статуту. Коли взимку всі святкують та подорожують, Церква наполягає на пості. Коли влітку їдять морозиво, православним дітям наливають рибний суп. Більше 200 пісних днів на рік вимагають від звичайної людини бути більшу частину часу показово інакшим. Відступ від зовнішніх проявів релігійності, як піст, призводить багатьох до зневіри та неможливості повернутися до нормального літургійного життя.
Обов'язковість і рятівність постів і правил досі проповідується більше ніж обов'язковість Євхаристії. Відмова християнином від причастя і навіть просто відвідування недільної Літургії через те, що людина не змогла дотриматися днів посту перед причастям і вичитування молитовних правил, набула в церкві масового характеру.
Ще треба окремо сказати і про вечірні богослужіння. У змішаних сім'ях, а їх багато, якщо один із подружжя намагається відвідувати повністю все недільне богослужіння, взагалі немає часу для звичного спілкування всією сім'єю. Ні в гості сходити, ні гостей прийняти, ні в кіно, ні в театр, ні за місто погуляти, ні просто посидіти, помовчати.
До цього варто додати і незрозумілість богослужіння. Зараз, особливо в міру приходу до Церкви практичного молодого покоління, слід говорити швидше про його відхід з Церкви. Вони взагалі не розуміють, що відбувається у Церкві. Старше покоління теж не розуміє і не розуміло, але воно звикло до слів «треба» та «так належить». Молоді не хочуть і не слухатимуть незрозумілих текстів. Цих людей просто втрачають.
Згадаймо, що ми живемо у прозорому інформаційному світі. Завдяки йому, зокрема, Церква втратила зовнішню сакральність. Виявилося, що в ній є всі напасті звичайного світу: брехня, корупція, здобуття, хамство, владолюбство та лизоблюдство. Хоч би як вони намагалися закриватися, Церква, відкрита всім вітрам, відкрита тепер і всім очам і вухам. І ніхто не шкодить Церкві більше за самих церковних людей.
До цього варто додати і жах, жах політичних та патріотичних проповідей. Замість Христа дуже часто можна почути з амвона про велику Росію та загниваючий Захід. Якби сам багато разів не чув, не писав би. Якби я не бачив людей, які втікали з Церкви від таких проповідей у нікуди, вважаючи, що це є Православ'я, теж не надавав би цьому значення.
Закономірно, що така проблема – це майже повний провал місії. За повної свободи Церкви активна місія не ведеться. Ніхто Слова Божого у світ не несе. Паства не збільшується кількісно. Чи слід вважати 1,5 – 2 відсотки від населення православної колись країни в храмах нормою чи все ж таки повним профануванням апостоличної природи Церкви?
Звернімо увагу і на інфантилізм церковних громад. Відсутність відповідальності за долю парафії, за стосунки громади з настоятелем, за ставлення парафії з архієреєм. Часто цей інфантилізм заохочується авторитарністю самих священиків. Храм, який не містить громади, громаді не потрібний. Треба служити у гаражі, у квартирі, у альтанці. Ситуації, коли сільський священик для утримання храму займається сільським господарством, продає туристам сувеніри, при доході двадцять тисяч рублів шукає спонсорів у столиці на конвертик архієрею тридцять тисяч рублів – це аномалія, це не нормально, це, можливо, навіть порочно.
РПЦ МП імені Сталіна – це єпископська і все залежить у нас від єпископів. Думаю, поворот ієрархії обличчям до людей і описаних вище проблем станеться не від того, що питання добра і зла почнуть їх хвилювати з якоюсь особливою силою, а від падіння доходів.
Доходи РПЦ МП знижуватимуться, дійде до банкрутств парафій, неможливості сплачувати єпархіальні внески в колишніх обсягах, і відмови священиків служити на парафіях без доходів. А може, й не буде повороту. Чи стануть мощі з Греції возити не раз на два роки, а щомісяця, і не по кількох містах, а по всій країні, і не треба буде повертатися ні до кого обличчям.
У результаті без кардинальних реформ РПЦ МП приречена на подальшу маргіналізацію і трансформацію в конфердерацію псевдо-християнських сект, що ворогують між собою. Втім, про це свого часу мріяв Гітлер, а Путін де-факто реалізував на практиці.
Сергій Сербін, історик