Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне її виселення з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС 25 серпня 2020 року справа № 592/345/17.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автоматичне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожному гарантується недоторканість житла (стаття 30 Конституції ).
У частині четвертій статті 9 ЖК визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.