Вони зберігають східні обряди, духовність, звичаї та традиції, будучи частиною католицької церкви. Раніше їх називали уніатами, сьогодні – греко-католиками. Греко-католицька церква була колискою ідентичності та національної самосвідомості українців із середини XIX століття. В даний час це також одна з найяскравіших помісних Церков у Європі, що динамічно розвиваються. Незважаючи на кілька десятиліть переслідувань, у цій деномінації один із найвищих показників релігійної практики та священицького покликання на континенті.
Найпоширеніший церковний обряд у католицизмі – латинський чи римський обряд. Однак у католицькій церкві існує понад 20 обрядів. Всі вони пов'язані своєю вірністю Святому Престолу, яка почалася з чільності Святого Петра.
Найбільший із східних обрядів – Візантійський обряд. Візантійська літургія заснована на богослужінні, розробленому святим апостолом Яковом, Братом Господнім, для Єрусалимської церкви. Пізніше ця літургія була видозмінена святителями Василем Великим (329–379) та святителем Іоанном Златоустом (344–407). Деякі з церков, які використовують візантійський обряд, включаючи при цьому свої власні традиції та висловлювання, є албанськими, білоруськими, болгарськими, хорватськими, грецькими, угорськими, італо-албанськими, мелькітськими, румунськими, словацькими та українськими.
У 862 році святі Кирило та Мефодій принесли Євангеліє у межі Великої Моравії. Звідси віра поширилася на Західну Україну. У регіонах далі на схід віра була прийнята 988 року. Католицька церква візантійського обряду виникла у місіонерські роки святих Кирила та Мефодія.
Візантійські католицькі церкви відбивають звичаї грецької, візантійської та семітської культур. Назва походить від стародавньої назви міста Стамбул (Константинополь) або «Візантій». Люди, які мешкали в Карпатських гірських районах Східної Європи, висловлювали свою універсальну католицьку віру у поєднанні з практиками християнського Сходу. Їх нескінченні зв'язки з Папським Римом були офіційно оформлені у 1595 році у Брестській унії у Литві та підтверджені у 1646 році в Ужгородській унії.
Варто зазначити, що сам термін «греко-католики» запровадила Імператриця Марія-Терезія у 1774 році. Таким чином, Государиня хотіла полегшити відмінність віруючих від двох інших громад, тобто віруючих Римо-католицької церкви та католицької церкви вірменського обряду.
У Сполучених Штатах у 1950-х роках запроваджено термін «католик візантійського обряду» (замість звичного нам греко-католик, або застарілого – уніат). Слово «грек» у слові «греко-католик» відноситься до візантійської літургійної та духовної спадщини Церкви, а не до греків в етнічному сенсі.
Починаючи з ХІХ століття, Українська Греко-Католицька Церква особливо старанно дбала про розвиток української культури та національної ідентичності як в Україні, так і за кордоном.
Ця зміна була спрямована на те, щоб ототожнити обряд із його літургічним походженням із Візантії (Греції).
Іншими словами, греко-католики — християнська громада візантійського обряду, яка визнає владу Папи та католицьку догматику, але зберігає православні літургійні та правові відмінності (літургійна мова, юліанський календар, церковна ієрархія, шлюб священиків до висвячення).
Українська Греко-Католицька Церква (УКГК) — одна з 23 Східно-Католицьких Церков, які разом із Римо-Католицькою Церквою утворюють одну апостольську Католицьку Церкву. Вона належить до тих східно-католицьких церков, званих suiiuris, які керуються власним законом, а це означає, що всі її правові норми вказані в Кодексі канонів східних церков. Ті, хто вступив в унію, дозволяли зберігати візантійський обряд, старослов'янську богослужбову мову, (ново) юліанський календар, церковну дисципліну (у тому числі традицію одруженого духовенства) та адміністративну структуру.
УКГК залишається у повній єдності зі Святим Престолом, зберігаючи при цьому східне богослов'я, літургію, духовність, дисципліну та традиції.
Як відомо, святий апостол Петро досяг Риму. На основі місцевої культури та латині було розроблено спосіб здійснення богослужінь, названий римським. Його брат Андрій, за переказами, приніс грекам та слов'янам світло віри. Саме тут укоренився грецький ритуал (візантій). Незважаючи на своє розмаїття, Церкви залишалися єдиними у першому тисячолітті. У 1054 р. вселенська громада розпалася і виникли два самостійні центри влади: у Римі та Константинополі (Новий Рим).
Витоки УКГК можна знайти у ІХ-Х століттях на території Київської Русі. 988 року князь Володимир Великий прийняв християнство з Візантії. Найімовірніше, найдавнішим підрозділом цієї Церкви є Перемишльська єпархія, заснування якої пов'язане з діяльністю учнів св. Кирила та Мефодія на сьогоднішньому польсько-словацькому кордоні. На той час християнство було неподільним, оскільки так звані східний розкол стався лише 1054 року. Традиція нерозділеного християнства ще була жива у Київській митрополії. Пам'ять про нерозділену Церкву завжди формувала ідентичність нашої Церкви. Тому Київська митрополія, особливо в перші століття, після поділу, у християнському світі розглядала «скандал» між Константинопольською Церквою та Римською Церквою як локальний і тимчасовий конфлікт, який не стосувався всієї Церкви. Тому наші київські митрополити, відвідуючи Римо-Католицьку Церкву на Заході, завжди послужили літургію з єпископами латинського обряду.
Нагадаємо далі, що рід князя Ярослава Мудрого стосувався королівських будинків по всій Європі. Знаменита княгиня Ганна Ярослава з XI століття з династії Рюриковичів була королевою Франції, і її весілля доводить, що Київська Русь не розглядалася як розкольницька. Наш митрополит Ісидор був активним учасником Флорентійського собору 1439 року та ініціатором створення Флорентійської унії на землях майбутньої Республіки Польської. Пізніше він став кардиналом. Історія його життя - матеріал для гарного романтично-пригодницького роману. Він був греком за походженням, митрополитом Київської Русі, під чиєю юрисдикцією перебувала і Московська Русь, брав участь у Флорентійському соборі, приїжджав до Польської Республіки для оголошення його результатів, його приймали у всіх містах Речі Посполитої, а потім у Києві. Потім він вирушив до Москви, де був ув'язнений. Після звільнення вирушив до Риму. Коли він вирушив до Константинополя у 1453 році, то потрапив до рук турків і знову був ув'язнений. Переодягнувшись арабом, утік до Олександрії в Єгипті, потім повернувся до Риму і помер там. Незвичайний, колоритний та цікавий персонаж.
Дії щодо відновлення єдності робилися неодноразово. Крім іншого, на Флорентійському соборі 1439 була укладена унія з греками, але вона не набула чинності. Проте, розроблені там принципи повернули до Польщі наприкінці XVI століття. Підготовка до них проходила у два етапи. Спочатку делегати Київського церковного собору єпископи Поцей та Терлецький привезли до Риму узгоджені на соборі 33 статті, які були гарантією збереження їхньої ідентичності. Тут 23 грудня 1595 делегати від Києва були прийняті на аудієнції Климентом VIII (1592-1605), перед яким єпископи з Русі сповідували католицьку віру і визнали першість єпископа Риму. Папа наголосив на цьому факті буллою «Magnus Dominus», в якій оголосив про примирення Київської Церкви зі Святим Престолом.
Отже, будова Греко-Католицької або Уніатської Церкви датується 1596 роком. На Брест-Литовському Соборі було підписано унію між Католицькою Церквою та Православною Церквою. Через це деякі православні священнослужителі зі східних областей колишньої Речі Посполитої визнали владу Папи Римського. Підписання унії на багато років загострило відносини між послідовниками православ'я та уніатами.
Православна церква, яка панувала на східних територіях Речі Посполитої, була об'єднана з Католицькою церквою. Крім частини католицького духовенства, Брестську унію підтримали, зокрема: Король Сигізмунд ІІІ Ваза та його духовник, священик Петро Скарга, та, частково, православне духовенство. В результаті унії на східних територіях Речі Посполитої було створено Греко-Католицьку (Уніатську) Церкву, яка зберегла літургію східного обряду («святу месу старослов'янською мовою»).
Визнання влади папи мало надати православним єпископам доступ до сенаторської гідності, яка мала католицькі єпископи, звільнити уніатське духовенство від податків і забезпечити уніатському дворянству і буржуазії рівні права з римо-католицьким дворянством і буржуазією. За умовами унії Київська Церква зберігала існуючу літургію, ієрархію, юліанський календар та сакраментальну дисципліну, а її єпископи (правителі) мали отримати місце у Польському Сенаті республіки. Однак ця остання вимога була виконана лише чотирирічним сеймом у 1790 році.
До унії з Римом приєдналася також частина православної ієрархії та віруючих Закарпаття (Ужгородська унія – 1646 р., Мукачівська унія – 1664 р., Мармарошська унія – 1713 р.) та Трансільванії (Унія Бая-Маре – 1700 р.). Таким чином, було створено Русинську Греко-Католицьку Церкву, окрему від Української, з якої пізніше розвинулися Словацька, Угорська та Румунська Греко-Католицькі Церкви.
З поділом Речі Посполитої почався час великих гонінь на Греко-Католицьку Церкву. До складу Російської імперії увійшли Київська архієпархія та Пінська, Луцька, Володимирська, Полоцька єпархії, а також частини Львівської та Хелмської. Тут цариця Катерина II ліквідувала уніатські єпархії, крім Полоцького архієпископства, та конфіскувала їхнє майно.
Після придушення польського повстання 1831 року в Російській імперії почалася остаточна ліквідація Уніатської церкви. Спочатку її було знищено у Полоцьку 12 лютого 1839 року, але Греко-католицька церква ще існувала у Царстві Польському на Хелмщині та Підляссі, яка була жорстоко ліквідована у 1875 році. Віруючі, які не погодилися приєднатися до Російської православної церкви, відвідували служби і меси в латинських храмах.
На рубежі XIX і XX століть Греко-Католицька Церква, майже повністю українська, мала великий авторитет у Галичині. Греко-католицька митрополія Львова включала Львівську архієпархію, Перемишльську і Станіславську (пізніше Івано-Франківську) єпархії, засновані в 1885 році. Митрополиту було надано широкі повноваження.
1891 року у Львові відбувся губернський синод, який визначив повноваження митрополита та єпископів, а також наказав вимовляти проповіді на недільній літургії. Було введено нову систему навчання священиків з метою поліпшення їхньої освіти. У Львові відкрилася нова духовна семінарія. Священнослужителі також навчалися у семінарії св. Варвари та Віденському університеті. Чернецьке життя відродилося. Було реформовано Василіанський орден, оновлено Студійський орден, створено філію східних редемптористів та жіночі ордени.
Український національний рух почав чітко кристалізуватись на початку ХХ століття у Східній Галичині, багато в чому завдяки позиції та активній діяльності митрополита Андрія Шептицького, який досі вважається найбільшим духовним авторитетом української нації.
Митрополит Шептицький відіграв величезну роль в інституційному розвитку Української Греко-Католицької Церкви на її території під час Другої Польської Республіки. Він розвивав не лише пастирське служіння, а й інтелектуальні центри, наприклад, 1928 року заснував у Львові чудову Духовну Академію. Також активно підтримував український національний рух, створюючи йому простір для дії в церковних структурах. 1939 року Греко-католицька церква у Польщі складалася з Львівської архієпархії, Перемишльської єпархії (у складі Апостольського управління Лемківського краю) та Станіславівської єпархії (з 1885 року).
Митрополит Шептицький також продовжив тенденцію, яка була в Греко-Католицькій Церкві протягом століть, прагнучи побудови єдності розділеної Церкви. Він сподівався, що очолювана ним Церква надихне повернення російського православ'я до спілкування з Римом. Завдяки особливим повноваженням, отриманим від Папи, йому вдалося започаткувати перший в історії католицький російський екзархат (східного обряду), що існував у 1917-1922 роках.
Греко-католицька церква у Другій Польській республіці (1918-1939 рр.) динамічно розвивалася аж до конфронтації з радянською владою.
Після вступу Червоної Армії до Львова радянський уряд розпочав ліквідацію греко-католицької церкви. Церковне майно було негайно конфісковано, школи націоналізовано, релігійні видавництва закрито, храми та монастирі захоплені. Цей процес, зупинений прибуттям німецької армії в 1941 році, тривав з подвоєною силою після повернення Червоної Армії в 1944 році. У першій половині 1945 року всі греко-католицькі єпископи опинилися у в'язницях та трудових таборах. Ці дії були спрямовані на те, щоб змусити греко-католицьке духовенство перейти у православ'я та поставити себе на службу Московському Патріархату.
11 квітня 1945 року митрополит Йосип Сліпий та весь греко-католицький єпископат були відправлені до в'язниці. Майже всі вони померли на засланні. Після невдалої спроби змусити єпископів відмовитися від єдності з Римською Церквою радянська влада під загрозою розправи зібрала 216 священиків та 9-10 березня 1946 року у соборі Св. Юра у Львові та провела т.зв. "псевдособор", де греко-католиків насильно включили до складу Російської Православної Церкви.
Тих, хто відмовлявся підкорятися терору – священиків, черниць, ченців та мирян, часто цілими сім'ями – кидали у в'язниці та відправляли до таборів.
Варто нагадати, що Греко-Католицька Церква розвивалася не лише підпільно на території Радянської України, а й у діаспорі, переважно у США та Канаді. У комуністичній Польщі припинення діяльності Української Греко-Католицької Церкви було організовано у рамках операції «Вісла» у 1947 році. Проте Предстоятель Стефан Вишинський (зарахований нині до блаженних) дозволив їй функціонувати в рамках адміністративної структури Римо-Католицької Церкви на території Польщі.
У 1946-89 роках Українська Греко-Католицька Церква була найбільшою забороненою церквою у світі. Водночас, це була найбільша соціальна опозиційна сила в радянській системі. Незважаючи на жорстокі переслідування, Церква жила в підпіллі завдяки ретельно розробленій системі таємних семінарій, монастирів, парафій та молодіжних груп, доки не була знову легалізована (але не відразу) після аудієнції тодішнього президента СРСР Михайла Горбачова зі святим Іоанном-Павлом II у Ватикані 1 грудня 1989 року.
Під час зустрічі з греко-католиками у Перемишлі 2 червня 1991 року Папа сказав, серед іншого: «Дійсно, Візантійсько-Українська Церква пережила велике приниження на своїй батьківщині за 45 років гонінь. Усі її єпископи без винятку були ув'язнені. Сотні священиків і тисячі найбільш ревних віруючих були заарештовані та засуджені до трудових таборів та довічних знущань. У цій Церкві було відібрано всі храми, семінарії та видавництва, а всі церковні споруди зруйновано. Його навіть позбавили права на ім'я. Ім'я цієї Церкви з'являлося публічно лише тоді, коли проти неї було висловлено наклеп. І ми повинні славити Бога за те, що ця Церква – у всій своїй повноті – у своїй смиренні поводилася як справжній раб Господній. Жоден єпископ цієї Церкви не зрікся своєї віри і не відійшов від єдності зі Скалою Петра, хоч би як сильно до цього намагалися гонителі. У гоніннях ця Церква народила сотні і тисячі мучеників. Багатьох із них ми знаємо за іменами, але імена багатьох інших відомі лише одному Богові».
Отже, у грудні 1989 року – в умовах горбачовської перебудови – було легалізовано деякі парафії Греко-Католицької Церкви в Україні. Однією з причин такого рішення влади СРСР, безумовно, було масштабне святкування тисячоліття Хрещення Русі в Римі, організоване в Римі під натхненням Іоанна-Павла ІІ, за участю представників Греко-Католицької церкви. Ці події змусили міжнародну громадську думку дізнатися про існування цієї Церкви, яку Горбачов уже не міг не брати до уваги.
1991 року митрополиту Мирославу-Івану Любачевському, наступнику кардинала Сліпого, голові Української Греко-Католицької Церкви, вперше вдалося приїхати до Львова. Під його керівництвом у травні 1992 року у Львові зібрався перший синод архієреїв відродженої Церкви.
На момент легалізації Українська Греко-Католицька Церква мала три єпархії: Львівську, Івано-Франківську та Мукачівську. Майже одразу розпочалася робота з реорганізації територіального устрою Церкви шляхом включення до її складу частин колишньої Перемишльської та Буковинської єпархії, яка увійшла до складу України у 1940 році.
Із 2011 року головою УКДК є Верховний архієпископ Київський Святослав Шевчук.
В даний час - через 35 років після виходу з підпілля - Українська Греко-Католицька Церква, раніше приречена на зникнення, є однією з церковних громад Європи, що найбільш динамічно розвиваються. Це друга за величиною Церква України та найчисельніша Східно-Католицька Церква у світі: кількість її віруючих оцінюється у 5,5 мільйона осіб. В даний час в ній налічується 47 архієреїв, 2594 єпархіальних священика, 117 монастирів з 1093 ченцями і черницями, 3765 громад (приходів та інших центрів), 16 середніх і вищих шкіл з 1185 учнів 3, 6 85 храмів .
Незважаючи на це, дуже часто виникають питання: Греко-католицька церква. Грек, з Греції, католик чи католики з Греції? Це звучить ще парадоксальніше. Задаються ці питання від імені обивателя, який не має уявлення про Греко-Католицьку Церкву. Інші, «знаючіші», коли побачать греко-католицьких священиків у богослужбових одязі, відразу скажуть: «Православні».
Проте Православна Церква не визнає першості та непогрішності Папи, у неї трохи інше вчення про Беззаганне Зачаття Божої Матері та інший підхід до Її Успіння. Коли доходить до вчення, ці три догмати насправді є найбільшими відмінностями між нашими Церквами. Греко-католики і Римо-католики поділяють те саме вчення, всі істини віри. Звичайні Римо-католики дуже часто з подивом виявляють, що є й інші католики. У цих інших католиків є своя літургія, одружені священики, ново-юліанський календар, своє канонічне право та інші звичаї, пов'язані зі святими обрядами, але їх також сім. І вони також католики.
Відмінності, що існують між греко- та римо-католицькою церквою, незначні:
• у Греко-Католицькій Церкві Святе Причастя звершується у двох видах;
• у греко-католиків існує практика спільного вчинення трьох обрядів християнського посвячення – хрещення, миропомазання та євхаристії (до 4 січня 2016 року хрещення та миропомазання відбувалися разом; тепер і діти причащаються, але лише до зіткнення з губами);
• у Греко-Католицькій Церкві, як і в інших Східних Церквах, священики можуть мати дружин за умови, що вони одружилися до висвячення; однак після прийняття обряду священики не можуть одружуватися;
• у свою чергу, єпископи набираються з числа ченців, що дають обітницю безшлюбності, тому вони зобов'язані дотримуватися цнотливості у всіх випадках;
• Свята Меса звершується за візантійським обрядом, а не римським (так само, як і в Католицькій Церкві, Свята Меса складається з Літургії Слова та Євхаристичної Літургії; між їхніми окремими елементами існують відмінності); найчастіше українською, іноді старослов'янською;
• у Греко-Католицькій Церкві застосовується інше канонічне право (Звід канонічного права для Східних Церков);
Римсько-католицька церква та Греко-католицька церква представляють одну й ту саму конфесію та зберігають повну єдність. Тому ніщо не заважає католику, що належить до Римо-Католицької Церкви, прийняти Таїнство Євхаристії від греко-католиків (слід пам'ятати, що Святе Причастя тоді відбуватиметься під двома видами).
У свою чергу, для православних греко-католики відрізняються тим, що вони визнають першість Римського єпископа, хоча вони мають спільну східну традицію, тому що візантійська традиція залишається їх духовним джерелом.
Українська Греко-Католицька Церква, як і інші Східно-Католицькі Церкви, має свій катехизис та канонічне право. В останні десятиліття воно більш активно працює над тим, щоб відмовитися від деяких «латинізованих» релігійних елементів — Розарію, Першого причастя, Хресного шляху, поклоніння Святому Серцю та інших практик — та «візантинізувати» католицьке життя.
Однією з головних турбот української греко-католицької еліти було домогтися визнання Ватиканом свого головного архієпископа Патріархом Київським. Навіть без титулу прикметник «патріархальний» часто використовується у церковному середовищі.
Все це створює певний парадокс: навіть незважаючи на те, що Церква працює над більш глибоким і цілеспрямованим укоріненням себе у візантійських традиціях, культурно вкорінених в Україні та на Сході, вона продовжує перетворюватися на те, чим вона була на протязі більше століття, – глобальну церкву , що живе у різних культурних контекстах.
Щодо надання Ватиканом главі українських греко-католиків титулу і статусу «Патріарха», то за домовленістю з Москвою це питання зняте і в найближчій історичній перспективі вирішено позитивно не буде.
Андрій Гожий