З початку російського вторгнення 24 лютого 2022 року прояв солідарності та матеріальної підтримки України по всій Європі був вражаючим – і дуже незвичайним. Швеція, наприклад, не надавала військової допомоги країні, яка перебуває у стані війни, після того, як Радянський Союз вторгся до Фінляндії в 1939 році. Німеччина так само проводила політику надання лише нелетальної допомоги зонам конфлікту. Зараз обидві країни допомагають Україні військовою зброєю. Як відзначають деякі спостерігачі, західні країни швидко засуджують збройний опір, коли він відбувається в інших країнах світу. Але європейські країни не відреагували, надавши підтримку в 2008 році, коли Росія напала на Грузію. Ні в 2014 році, коли Росія вторглася на схід України та анексувала Крим. Цього разу все по-іншому, оскільки багато європейських країн не тільки пообіцяли, але й поставили Україні зброю.
Україна зараз є стіною, яка захищає європейську цивілізацію, тому в інтересах західних партнерів забезпечити Збройні Сили України якомога більшою кількістю сучасної зброї.
Тож Європа простягає руку допомоги своєму члену європейської спільноти. У відповідь українці переосмислюють свою самоідентифікацію в умовах російсько-української війни. У цій війні тоталітаризму проти вільної Європи саме це поняття Європи є одним із символів, які надихають український народ на опір російським окупантам. Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології від травня 2023 року, 92% українців хочуть, щоб Україна стала членом ЄС, а 89% – НАТО..
Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що Україна «одна з нас і ми хочемо, щоб вони були в Європейському Союзі». Росія, пояснила вона, прагне досягти «стабільності в Європі та всього міжнародного порядку, заснованого на правилах». Європейська ідентичність визначається не лише географічним розташуванням. Не так давно європейська ідентичність рішуче виключала країни Центральної та Східної Європи.
Очевидно, лише за останні кілька років щось змінилося в європейському розумінні того, хто вважається «європейцем».
Вважаю, що цей зсув можна простежити на Майдані в Україні 2013-2014 років. Громадянські заворушення та вуличні демонстрації спалахнули незабаром після того, як тодішній президент та державний зрадник Віктор Янукович відмовився підписати угоду про подальшу інтеграцію країни з ЄС.
Близько 25 000 людей розташувалися табором на Майдані Незалежності, центральній площі Києва, де їх били та стріляла міліція і державні сили безпеки. Загинули десятки активістів. Зрештою протести призвели до втечі Януковича з країни та проведення нових виборів.
З моменту здобуття країною незалежності в 1991 році уряди України розгорнули свідому кампанію, яку дехто охарактеризував як «декларативну європеїзацію».
Бажання уряду Зеленського щодо приєднання до ЄС і НАТО відображають давні цілі верств українського суспільства. Соціальні рухи роблять більше, ніж змінюють політичні системи та закони – вони змінюють і створюють ідентичності. Щодо України протести Євромайдану експерти часто називають переломним моментом у боротьбі ідентичності після здобуття незалежності між тими, хто відчував спорідненість з Росією, і тими, хто схилявся до Європи.
Подальші зусилля щодо посилення інтеграції з ЄС і, зрештою, членства також спонукали Україну до просування своєї «європейськості» всередині ЄС.
Про це чітко заявив президент Володимир Зеленський на саміті Україна-ЄС-2020. «Українці – квінтесенція європейців з точки зору цінностей, у які ми віримо», – сказав Зеленський. «Ми є європейцями за нашим інстинктивним сприйняттям свободи та за нашими глибоко усвідомленими демократичними принципами». Коротше кажучи, переважна та емоційна європейська підтримка України є не просто результатом більшого масштабу російської агресії порівняно з 2014 роком. Це також пов’язано зі зростаючим уявленням в ЄС про те, що Україна справді є європейською країною.
Після останнього вторгнення в європейську країну Росію продовжують вважати варваром, у той же час Україну швидко сприймають як частину цивілізованої європейської спільноти, яка знову мужньо захищає свою незалежність на передовій.
Путінська Росія, вважаючи себе і захисником так званої «триєдиної східнослов’янської нації», що складається з Росії, України та Білорусі, і як лідера окремого євразійського цивілізаційного блоку, не могла миритися з європейською Україною, яка знищила б і триєдину націю, і євразійську наддержаву. Тому що авантюра Путіна, спрямована на те, щоб утримати Україну в орбіті Росії, мала зворотний результат, відправивши Україну на шлях швидкої центральної європеїзації. Сприйняття України як європейської національної держави, історія та ідентичність якої лежать на Заході, а не на Сході, який довго боровся за самоствердження, нарешті стало домінуючим.
На фізичних картах можна навіть побачити розрив між південною та східною частинами України — відомими як степи — з їхніми родючими сільськогосподарськими ґрунтами та північними та західними регіонами, які є більш лісистими, каже Сергій Плохій, професор історії з Гарварду та директор Українського наукового інституту. За його словами, карта, на якій зображено розмежування між степом і лісом, діагональна лінія між сходом і заходом, «разюче нагадує» політичні карти виборів президента України 2004 і 2010 років. «Принаймні одним із ідеологічних імпульсів, які випливають із подій Помаранчевої революції, була ідея про те, що Україна має бути частиною Європи», — зазначив Сергій Плохій, професор історії Альбертського університету. Прагнення України до більшої інтеграції з Європою було пов’язане з політикою, ідеологією, історією та географією.
Кожна країна Східної Європи, включаючи Польщу, Чехію та Угорщину, сприймала себе як країну між Сходом і Заходом. Проте, за словами Плохія, «Україна, мабуть, мала на це більше права, ніж інші, з огляду на її позицію на цивілізаційному розходженні».
Плохій підкреслив важливість продовження дискусії щодо європейського коріння української ідентичності, зазначивши: «Європа від самого початку була важливою для створення українського проекту».
Українську ідентичність як заперечували, так і стверджували з посиланнями на Європу, і ця динаміка продовжується й сьогодні. Водночас стосунки між Україною та Європою неможливо зрозуміти без прив’язки до Росії — від самого початку українська ідея використовувала Європу як противагу політичному та культурному домінуванню Росії. В українському випадку європейська ідея завжди мала і продовжує мати величезний потенціал для розбудови нації. За словами Плохія, «виникає нова українська ідентичність, яка має у своїй основі ідею Європи та є достатньо інклюзивною, щоб об’єднати Схід і Захід України.
За словами Плохія, кінцевий результат зусиль України щодо інтеграції в Європу залежатиме не стільки від термінів членства України в ЄС, скільки від процесу, яким вона наближається до членства. Посилаючись на слова Президента Ющенка, Плохій зауважив, що Україна має розглядати наближення до Європи не як довільний набір правил, а як набір життєвих стандартів і цінностей. Він підсумував, що українці вже включили Європу в основну концепцію своєї національної ідентичності, і настав час Європі створити своє бачення, яке включатиме процвітаючу та демократичну Україну.
Від підніжжя Карпатських гір у серці Європи до континентальних східних степів і до субтропічного узбережжя Чорного моря лежить одне з найчарівніших і найзагадковіших місць на Землі – Україна.
Україна є батьківщиною однієї з найдавніших світових цивілізацій Трипільської цивілізації, яка процвітала на її території близько 7 тис. років тому. Трипільці України створили першу високорозвинену цивілізацію на її території, а за ними й інші, зокрема скіфи, які почали прибувати в Україну в І тис. до Р.Х.
Українська національна ідентичність сягає трипільської культури, яка процвітала в Україні близько 7000 років тому. Українські міста мають давню історію. Територія сучасного Києва, як і багатьох інших українських міст, була заселена людьми протягом багатьох століть.
Ця цивілізація першою на планеті Земля виплавила метал і побудувала міста. Коли на європейському континенті ще не знали хліба й металу, тодішні люди вже орали й засівали поля й рубали мідними сокирами дерева, щоб будувати свої будинки й церкви. Коли перші стародавні держави – Шумер, Єгипет та інші – тільки розвивалися, їхні міста вже століттями лежали в руїнах. У Північній Америці та інших частинах світу люди почали ліпити фаянсовий посуд і вирощувати рослини, коли ця цивілізація давно припинила своє існування.
Але до того, як їхня цивілізація припинила існування, вони навчилися малювати краще й вишуканіше, ніж мало хто робив це до епохи Відродження. Можливо, сенс свого життя вони вбачали в його незмінній вічності, в досягненні безсмертя. Їхнє мистецтво, культура та спосіб життя здавалися невід цього світу. Трипільці не канули в Лету. Вони ще серед нас. Їхній генетичний код знаходиться в наших тілах і душах. Усі, хто жив на цій землі протягом останніх п’яти тисячоліть, випікаючи хліб, виплавляючи метал, будуючи села та міста та створюючи витвори мистецтва, є нащадками цієї великої стародавньої цивілізації.
На відміну від нецивілізованого населення Росії, яке виявляється колосом на глиняних ногах, націю зі сталевим серцем, українцям, нащадкам першої європейської цивілізації, судилося повстати з попелу війни та процвітати – так, як кожному поколінню її прабатька, Трипільської цивілізації, створеної кілька тисячоліть тому.
Так, географічно Україна розташована на європейському континенті. У культурному плані так, Україна має європейську культуру. Народ України був добре відомий торговцям стародавнього світу, зокрема грекам і римлянам, які прагнули заснувати торговельні форпости на прибуткових землях України. Природа була щедрою до України, приводячи на її територію прибульців і приваблюючи численних іноземних загарбників від найдавніших часів до найновіших часів. Це країна з довгою, бурхливою та яскравою історією.
Європейська орієнтація України глибоко вкорінена в її історії та культурі. Україна вже давно є частиною європейського цивілізаційного простору, відіграючи важливу роль у політичному, економічному та культурному житті континенту. Десять століть тому доньки великого київського князя Ярослава були королевами Франції, Норвегії та Угорщини. І перебуваючи в авангарді захисту християнської Європи від східного вторгнення, Україна протягом багатьох століть часто зазнавала руйнувань і втрачала свободу.
Як Україну вигнали з європейської спільноти? На початку XVIII століття українсько-шведський військовий союз програв московському цареві Петру Полтавську битву. Саме Петро в 1721 році проголосив себе імператором, а Московське князівство – Російською імперією. До речі, цим він став свідком викрадення в України титулу та спадщини «Русі» як предка Київської Русі ІХ-ХІІІ ст. Відтоді, втративши незалежність і місце в європейській спільноті, українська культура та націєтворчі проекти увібрали й продемонстрували різні образи та уявлення про Європу.
Багато європейських держав отримали шанс на державотворення та національне будівництво після розпаду Османської, Австро-Угорської та Російської імперій у 1910-х роках. Але українська держава, воюючи з росіянами 5 років, у 1917–1921 роках, не змогла протистояти їхній мільйонній армії. Через 100 років, у 2022 році, росіяни знову кинули мільйонну армію, щоб завоювати незалежну Україну та зламати весь світовий порядок.
Знову включивши Україну до складу Радянської імперії на початку 1920-х років, Росія повернулася назад, щоб завойовувати та руйнувати Європу. І Сталін, і Гітлер готували поділ Європи. У результаті деякі європейські країни втратили незалежність у Другій світовій війні та після неї. Попри комуністичні експерименти, репресії та депортації, ці країни зберегли пам’ять про те, що вони були частиною європейського простору, історії, права та культури, а не російської радянської території терору та соціальної інженерії. Саме усвідомлення себе частиною європейської родини допомогло цим країнам повернутися до Європи наприкінці 1980-х років.
Дозвольте мені зараз вказати на деякі важливі, на мій погляд, компоненти європейської ідентичності, які вже сприяли об’єднанню Європи після краху комунізму. Крім того, вони можуть допомогти європейській цивілізації залишатися єдиною, щоб протистояти російському варварству та боротися з ним разом з Україною.
Чому єдність Європи зараз життєво важлива? Бо російські ідеологи (В. Сурков, О. Дугін та ін.) і сам Путін відкрито заявляють про намір підірвати єдність атлантично-європейської цивілізації; переглянути підсумки Першої та Другої світових воєн і розпаду СРСР, відкрито погрожуючи насамперед країнам Балтії як колишнім радянським республікам; зруйнувати міжнародне право та світовий порядок, заснований на правилах, процедурах та інститутах. І російсько-українська війна в їхній системі координат є одним із інструментів досягнення мети.
Атлантико-європейська цивілізація і російська держава - це протилежності, цивілізація і антицивілізація. Європа виросла на спадщині греко-римського права та філософії. Завдяки цьому правління князів, королів та імператорів ніколи не було таким суворим, жорстоким і репресивним, як у Російській державі з моменту її появи як Московського князівства, яке контролювалося азіатською Золотою Ордою до кінця XV століття.
В Україні ментальна, світоглядна та правова спадщина базувалася на державності Київської Русі; Православ'я через зв'язки з Візантійською імперією; зв’язки зі Західною Європою через мережу династичних шлюбів; а згодом – у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (з істотною складовою середньовічної системи привілеїв і самоврядування міст – Магдебурзьке право) та європейської правової системи (Литовські статути).
Відродження додало цінності людини в Європі (і Україні) – тоді як Російська держава ніколи не переживала цієї епохи.
Таким чином європейські держави поступово розвивалися в напрямку теорії суспільного договору, прагнучи забезпечити своїм громадянам безпечне та щасливе життя. Російське державотворення рухалося в протилежному напрямку. У ньому розвивалися ідеї тотального контролю над життям, світового месіанства (концепція «Москва — третій Рим»), російського шовінізму.
З моменту здобуття незалежності від Радянського Союзу в 1991 році Україна спостерігала, як її сусіди на заході скидають кайдани радянської Східної Європи і натомість перетворюють себе на країни «Центральної Європи». є невід'ємною частиною Заходу, підтверджуючи це членством в ЄС і НАТО. Їхній розрив із комунізмом був абсолютним. Це передбачало не лише радикальну трансформацію до ліберальної демократії та вільного ринкового капіталізму, але й повне переосмислення їхньої історії та місця у світі, твердо приєднавшись до Заходу. До 2010-х років ця трансформація добре окупилася більшій частині регіону з точки зору доходу, можливостей, престижу та безпеки.
Росія, зі свого боку, також боролася з наслідками пострадянської недуги. Колишнє імперське ядро спробувало власну радикальну, ліберально-демократичну та капіталістичну трансформацію в 1990-х роках, яка натомість породила олігархічний, авторитарний державний капіталістичний режим, який у 2000-х роках здебільшого відмовився від фасаду демократії. Тим не менш, до 2010-х років рівень життя відновився, багато в чому завдяки бурхливому зростанню цін на нафту, що наповнило державну скарбницю.
Це були, напевно, дві моделі, пропоновані Україні. З одного боку, вона могла б йти шляхом євроатлантичної інтеграції разом із більш наполегливою українською ідентичністю, як її центральноєвропейські сусіди на Заході, що, безперечно, спричинило б антагонізм Росії. З іншого боку, вона може залишатися напівсуверенною частиною «русского мира» і поставити свою історичну долю на те, що Путін будує навколо свого дедалі впевненішого режиму в Москві, при цьому все залишиться так, як було.
Коли на початку 2010-х років Росія та Захід почали віддалятися, це стало ще очевиднішим. Росія почала утверджувати себе як незалежну цивілізацію, відмінну від Заходу, якщо не антагоністичну до нього. Вона також одягла на себе мантію захисника росіян за кордоном із дедалі ширшим визначенням росіян.
Парадоксальна самовпевненість Європи та втрата віри в себе призвели, як зазначає український філософ Володимир Єрмоленко, до того, що «вона не помітила системну загрозу, що виходить з боку Росії: не лише для України, а й для всього континенту. Поки Україна бореться за своє існування, вона може нагадати Європі про її забуте минуле та потягнути її вперед до спільного, відродженого майбутнього. Війна змінює сенс речей. Звичні уявлення про час і простір руйнуються: ви не знаєте, чи є у вас майбутнє, навіть завтра, і ви більше не знаєте, де безпечне місце. Миле буржуазне передмістя Києва, як Буча, за кілька днів може перетворитися на місце геноциду. Цивілізація тендітна, як немовля... Війна приводить вас до прямої зустрічі зі смертю. Війна також підкреслює крихкість життя. Ви більше не можете сприймати життя як належне. Ви більше не можете сприймати цивілізацію як належне. Те, що вони можуть закінчитися раптово, робить їх ще ціннішими: ви раптом розумієте, що смертне життя — це єдине вікно людини у вічність».. Війна змінює значення речей, але також змінює значення понять. Цивілізація надто крихка; зло занадто реальне; щастя надто нестерпне.
Україна повертає Європу, пише Володимир Єрмоленко, в її забуте минуле, а може, в її ще невідоме майбутнє. Вона повертає важливий елемент «європейської ідентичності: ідею Європи воїнів. Воїни потрібні, коли життя під загрозою. Воїни бачать реальність як у момент її можливої смерті, так і в момент її можливого відродження. Україна — це гамлетівська Європа, яка буквально сприймає питання «бути чи не бути», коли вибір — жити чи померти. Це Європа, яка розуміє, що вона смертна — не через внутрішній занепад, а через екзистенціальну зовнішню загрозу, здатну розтрощити цивілізацію за тиждень. Це Європа, яка розуміє, що смертність – це те, що має зробити нашу боротьбу за життя сильнішою, а не слабшою. Смертність є ключовим станом людини, і коли ви бачите наближення смерті, ви повинні зробити все можливе, щоб захистити життя від неї. Ви повинні битися».
На думку Володимира Єрмоленко, «Україну часто сприймали як кордон між Європою та не-Європою. Сьогодні це щось інше. Це місце, де відроджується Європа».
Європа повинна поважати цю історію, але також усвідомлювати, що вільна європейська Україна сьогодні важлива для всієї Європи. Як зазначив Френсіс Фукуяма, «Україна знаходиться в авангарді глобальної боротьби за демократію». Україна захищає не лише себе, але й усю Європу від загрози московського імперіалізму – факт, який до кінця не розуміють у європейських столицях. Для цієї боротьби – «за нашу і вашу свободу» – Україна заслуговує на набагато вищий рівень солідарності та політичної, економічної та військової підтримки.
Україна також заслуговує на визнання та підтримку своїх європейських прагнень. Угода про асоціацію та безвізовий режим для українців, який набув чинності у 2017 році, є лише першими кроками до повноцінної участі України в європейській спільноті. І європейські прагнення для України є не менш важливим стимулом для реформ, ніж колись для Польщі чи країн Балтії.
Ці реформи, які перетворюють Україну на безпечну, процвітаючу державу, відповідають інтересам усіх європейців. І вони вже приносять плоди: інституції ЄС підтримали надзвичайно важливі політичні розробки в галузі охорони здоров’я, децентралізації та реформи регіонального розвитку, серед іншого.
Європейська Україна також відкриває величезні економічні можливості для решти континенту. Це найбільша країна, повністю розташована в Європі, з населенням понад 45 мільйонів людей має величезний потенціал, як ринок товарів і послуг.
Сергій Сербін, історик