Поширена хибна думка, що російська «опозиція» та український народ мають спільного ворога — російську диктатуру. Дехто каже, що боротися проти режиму Путіна і за мир в Україні – це та сама боротьба. Але який би уряд не керував післявоєнною Росією, він буде зобов’язаний відшкодувати збитки та взяти на себе відповідальність за злочини, жертви та руйнування Росії. Усім, хто має політичні амбіції в постпутінській Росії, доведеться зіткнутися з тягарем соціально-економічного відновлення після катастрофічної війни, реформування Росії, витримки санкцій та сплати збитків Україні. Це лінія фронту зіткнення потреб та інтересів України та російської опозиції.
У нашому нарисі ми обґрунтуємо тезу, що формула «ворог-ворога друг» працює не завжди та що саме її ніколи не варто пов’язувати саме з Росією.
Принаймні так вже років приблизно 105-106. Згадаймо коротенько, що білі воїни не сприйняли навіть ідею Незалежної України, не підтримали навіть гетьмана Павла Скоропадського, який мав деякі проросійські симпатії. В результаті програли всі, та до сих пір ми зіткаємося з новою версією тієї самої же Совдепії в обличчі путінської Росії.
Але повернемося до наших часів та розглянемо детальніше тему російської опозиції та чому ми не можемо розраховувати на неї у боротьбі з путінізмом.
Андрій Колесніков — один із небагатьох опозиційних активістів, які все ще живуть у Росії, хто не стримується зі своєю думкою про Росію за часів Путіна. Багато років 57-річний Колесніков, журналіст, працював у відомій щоденній газеті «Известия». Його світогляд похмурий: «у Росії опозиція повністю знищена….На Заході не розуміють, що в Росії суворо авторитарний військово-поліцейський режим з тоталітарними елементами. Те, що залишилося від лідерів опозиції в Росії, вони всі зараз у в'язницях».
Росіяни в еміграції ніколи «…не були здатні сформувати опозиційну силу. Є внутрішня боротьба, недовіра і немає чіткого порядку денного», – сказав Андрій Солдатов, провідний експерт з безпеки. Володимиру Путіну знадобилося більше двох десятиліть, щоб переконатися, що жоден грізний опонент не міг кинути виклик його владі. Якщо це був його план, він спрацював.
Як би не було, але реально за ґратами у виправних колоніях або у самозасланні за кордон російські опозиціонери обіцяють, що вони продовжуватимуть боротися з президентом Володимиром Путіним, який балотується на ще один термін на виборах у березні 2024 року.
Так, в онлайн-заяві Навальний закликав своїх прихильників прийти на вибори, а в день виборів і проголосувати «за будь-якого іншого кандидата» — стратегія, схожа на ту, яку він запропонував у 2012 році, коли Путін балотувався в президенти після чотирирічної перерви на посаді прем’єр-міністра через обмеження президентських термінів. Це голосування, а також вибори до парламенту місяцями раніше викликали величезні протести, які налякали Кремль і призвели до придушення інакомислення.
Потім, у 2018 році, Навальний закликав бойкотувати вибори після того, як його не допустили до виборів.Навальний створив мережу політичних представництв по всій країні та орган з боротьби з корупцією, який висував достовірні звинувачення проти політичних еліт.
Зникнення Навального сталося на початку передвиборної кампанії з наступних виборів президента Росії, призначених на 17 березня 2024 року. Від Кремля чи російських пенітенціарних органів не було жодних коментарів щодо місця перебування Навального.
Президент Росії підтвердив, що балотуватиметься на ще один 6-річний термін. Те, що це відбувається саме зараз (хоча Навального мали перевести в іншу колонію два місяці тому) — тепер, коли «вибори» були оголошені, а команда Навального знову запустила проект «Росія без Путіна» кампанія — «це 0% випадковість і 100% пряме політичне ручне управління з Кремля». Так про це у соцмережі повідомив керівник штабу Навального Леонід Волков. «Для Путіна не секрет, хто його головний суперник на цих «виборах». І він хоче зробити так, щоб голос Навального не почули. Це означає, що кожен має стати голосом Навального», – сказав Волков.
Близько 80% росіян схвалюють діяльність Путіна на посаді президента, повідомляє незалежний соціологічний центр «Левада-центр». Така підтримка може виходити від щирого серця або віддзеркалювати підкорення лідеру, чиї репресії проти будь-якої опозиції зробили небезпечною навіть відносно м’яку критику.
Далі ми поговоримо на тему, а варто Україні зараз взагалі підтримувати саме Навального, найбільш яскравого лідера так званих російських «опозиціонерів»?
Навальний давно відрізнявся від інших діячів російської «ліберальної опозиції» своєю рішучістю інтегрувати ультраправих в антипутінську опозицію. Колись він був членом організаційної ради «Російського маршу», щорічного заходу, який організовують фашистські та ультраправі сили країни. У 2007 році проамериканська партія «Яблоко» вигнала його з партії через симпатії до ультраправих.
Він засудив людей з Кавказу як «тарганів» і заявив про іммігрантів: «Усе [sic!], що нас турбує, має бути ретельно видалено через депортацію». На «російському марші» 2011 року він агітував у ледь прихованій антисемітській манері проти олігархів перед фашистською аудиторією та був помічений за дружньою розмовою з Дмитром Дьомушкіним, відомим неонацистом та організатором Маршу. Іншими словами, якби Навальний діяв у контексті німецької чи американської політики, його позиції зрівняли б його з позиціями Дональда Трампа чи неофашистської Альтернативи для Німеччини.
Незважаючи на те, що останніми роками Навальний утримувався від участі в цих маршах, він ніколи не вибачався за свою попередню підтримку цих подій, не кажучи вже про те, щоб відмовитися від власних заяв. У всіх акціях протесту проти Путіна під проводом опозиції, які він допоміг організувати, ультраправі сили, які тоді були свідомо інтегровані.
Навального заарештували в січні 2021 року одразу після повернення з Німеччини, де він провів п’ять місяців, відновлюючись від отруєння, у якому він звинуватив Кремль — твердження, яке російські офіційні особи завжди заперечували.
Навальний, який став найвідвертішим критиком уряду президента Володимира Путіна до ув’язнення у 2021 році за порушення умов умовно-дострокового звільнення, шахрайство, а також неповагу до суду, коли його засудили за сприяння «екстремізму», а в серпні 2023 року термін його продовжили на 19 років.
Навальний та багато сторонніх спостерігачів завжди вважали висунуті проти нього звинувачення політично вмотивованою помстою за його критику Путіна та політики Кремля, як зовнішньої, так і внутрішньої, а США засудили різні вироки проти нього.
Невдовзі після арешту суд засудив його до двох з половиною років позбавлення волі за порушення умов умовно-дострокового звільнення у 2014 році за умовним вироком у справі про шахрайство. З цього моменту кількість справ і звинувачень проти нього зросла, а союзники кажуть, що метою Кремля завжди було утримати його заблоковано якомога довше.
Коли Навальний перебуває за ґратами, російська влада також розпочала широкі репресії проти його соратників та прихильників. Багато з них були змушені втекти з країни, інші були ув’язнені.
«Політичне керівництво Росії несе відповідальність за його безпеку та здоров’я у в’язниці, за що вони будуть притягнуті до відповідальності», – написав на Твітері головний представник ЄС із зовнішньої політики Жозеп Боррель.
Ми можемо шкодувати, або співчувати опозиціонерам в РФ, але все одно власні інтерес України понад усе. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну минулого року відновило давню (майже вже забуту) дискусію про місце, яке займає російська опозиція в контексті російської агресії на пострадянському просторі.
Російські опозиційні активісти та деякі спостерігачі стверджували, що російський експансіонізм може зупинитися лише через зміну режиму та демократизацію, яку нібито очолює російська опозиція.
Сотні тисяч росіян – 700 000, за оцінками 4 жовтня російського видання журналу Forbes – вважали за краще покинути власну країну, а немає жодних ознак зменшення повені. Деякі виїхали, щойно почалося вторгнення в Україну, повністю відкидаючи режим, який намагався придушувати всі форми інакомислення в межах своїх кордонів; інші йдуть, щоб уникнути конфлікту, який вони не розуміють або з яким не погоджуються.
Але Українці та багато їхніх прихильників з пострадянських країн, які на власні очі відчули російський імперіалізм, схильні не погоджуватися. Вони не бачать російську опозицію, а точніше її найвидатнішого сучасного лідера Олексія Навального, як майбутніх гарантів миру.
Вбивство Нємцова, який відкрито виступав проти агресії Росії проти України та анексії Криму, дозволило Навальному стати головним лідером російської опозиції, який все ще намагається займатися політикою в Росії.
Інший головний опонент режиму президента Володимира Путіна, Михайло Ходорковський, жив у вигнанні в Лондоні і не брав безпосередньої участі в російській політиці.
Отже, у той час було нерозумно уявити, що будь-яка зміна режиму в Росії, якщо вона відбудеться, очолюватиме Навальний. Тому ми хотіли дізнатися, чого чекати Україні від «чудової Росії майбутнього», як любить називати постпутінську Росію Навальний. Навальністи кажуть, що за демократично обраного уряду Москва збереже Крим, незважаючи на те, що анексія була незаконною. Це тому, що їхня політика мала б відображати волю російського народу, а переважна більшість росіян хотіла, щоб Крим був у російських кордонах.
І тут ми повільно переходимо до питань імперіалізму (або імперськості), тієї «ракової пухлини», що роз’їдає ментальність росіян дуже часто поза залежністю від їхніх політичних переконань та іноді від етнічного походження.
Кожен, хто має базові знання з історії Росії, визнає абсурдність спроб Путіна зобразити свою країну, як ідеологічного противника імперіалізму. Сучасна Росія включає величезні території, завойовані з п'ятнадцятого століття, коли відбули анексії Твері та Новгорода. За царської епохи імперська Росія поглинула численні неросійські нації та включила більшу частину північної Євразії, зрештою досягнувши Тихого океану.Експансія до Сибіру та Кавказу забезпечила поколінням російських урядовців доступ до цінних ресурсів, включаючи нафту, газ, золото, алмази, діаманти, ліс та багато іншого. Ці природні скарби були основним джерелом багатства Росії протягом сотень років, являючи собою хрестоматійний приклад колоніальної експлуатації.
На відміну від західного імперіалізму, який колонізував заморські території, імперія розширювалася шляхом анексії прилеглих територій від Північного Льодовитого океану на півночі до Чорного моря на півдні, від Балтійського моря на заході до Тихого океану на південному сході.
Так тривало до 1917 року. Ленін був таким же противником великоросійської імперіалістичної анексії територій невеликоросійських народів, як і проти західного імперіалізму, і він чітко заявив про це у своїх статтях, що Імперіалізм – це найвища стадія капіталізму. Ленін став підтримувати національно-визвольну боротьбу.Леніна критикували за роль, яку він зіграв в інавгурації післяреволюційної авторитарної держави, але йому не віддали належної оцінки за боротьбу проти російського імперіалізму.
Центральне керівництво партії здебільшого підтримувало його, але багато більшовиків виступили проти нього, включно з «русифікованими» членами партії з деяких колонізованих територій. Першим серед них був Йосип Сталін, який пізніше все відіграв назад.
Після Ялтинської конференції в лютому 1945 року в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Румунії, Болгарії, Албанії, а згодом у Східній Німеччині були встановлені режими, керовані Москвою. Ця модель нагадує американський імперіалізм, коли дружні диктатори встановлюються та підтримуються імперською владою, а військові вторгнення відбуваються лише тоді, коли режиму загрожує повалення.
Михайло Горбачов спробував повернутися до ленінського антиімперіалізму, відмовившись вторгнутися до Східної Німеччини в 1989 році, коли впала Берлінська стіна, і спробував перейти до рівноправної та добровільної асоціації між Росією та іншими радянськими республіками в 1991 році. Але сталінські прихильники жорсткої лінії інсценували переворот та посадили його під домашній арешт. Як не парадоксально, це прискорило розпад Радянського Союзу, відійшовши Горбачова, який хотів його демократизувати, і надав Борису Єльцину повноваження, який очолив опозицію до перевороту, але не був зацікавлений у збереженні Радянського Союзу.
Володимир Путін, який змінив Єльцина, повернувся до імперіалістичної політики, від своєї жорстокої війни за придушення боротьби за незалежність Чечні до анексії Криму. У той час як ще російська імперська еліта збагачувалася, неросійські народи імперії отримали дуже мало в обмін на розкрадання їхніх природних багатств. Дійсно, ці неросійські регіони залишаються одними з найбідніших та найбільш знедолених районів й в сучасної Російської Федерації. Путін скористався цією маргіналізацією, залучивши непропорційно велику кількість солдатів із цих регіонів для свого вторгнення в Україну.
Чи може Росія стати нормальною національною державою за зразком інших європейських країн і колишніх імперій — і відмовитися від півтисячоліття імперського завоювання та пропаганди? Оскільки імперське мислення так довго перепліталося з російським почуттям національної приналежності, навряд чи така зміна прийде зсередини, або під впливом опозиційних кіл.
Щоб пояснити чому, спершу я хотів би розповісти про політичні погляди учасників руху Навального. Згадаймо про зауваження Навального щодо незаконної анексії Росією українського Криму в березні 2014 року. В інтерв’ю радіостанції «Ехо Москви» в жовтні 2014 року Навальний визнав, що півострів було захоплено через «обурливі порушення усі міжнародні норми», і при цьому стверджував, що «залишиться частиною Росії» та «ніколи не стане частиною України в осяжному майбутньому».
Його заява була не просто оцінкою подій навколо Криму. Коли його запитали, чи поверне він Крим Україні, якщо стане президентом Росії, Навальний загорнув своє «ні» в дивне риторичне запитання: «Що? Крим – це бутерброд чи щось таке, що можна взяти і віддати?» Було зрозуміло, що його політична позиція щодо Криму полягала в тому, що він повинен «залишитися частиною Росії».
Перш ніж навіть перейти до теми Криму, так званий лідер опозиції називає українців «хохлами» (образливий імперіалістичний термін, який росіяни використовують для українців) та присвячує цілий абзац тому, що українці, білоруси та росіяни — «брати по різних квартирах, а не просто сусіди» і що «братерські» стосунки з Україною та Білоруссю є «стратегічною перевагою Росії в цьому світі». Про це він сказав після вторгнення російських військ в Україну в 2014 році, тому незрозуміло, про яке братерство він говорив. І в 2022 році українці знову відчули це братерство — у Бучі, Маріуполі, Ізюмі та інших населених пунктах.
Далі в блозі Навальний риторично запитує: «Чи справедливо, що Крим належить Україні?» і відповідає: «Звичайно, ні. Те, що Крим «опинився» в Україні, неправильно, несправедливо і образливо для будь-якого нормального жителя Російської Федерації. Крим був переданий незаконним волюнтаристським рішенням самовладця [Микити] Хрущова. Відповідальність лежить на Компартії Радянського Союзу і на всіх тих дурних політбюро, про які було б добре нагадати комуністам, якби вони раптом стали такими войовничими. Необхідність платити «оренду» за базу Чорноморського флоту надзвичайно дратує. Крим прекрасний і мальовничий. Там ми з дружиною провели нашу першу спільну відпустку».
Ця заява перегукується з пропагандистським міфом, який пропагував як радянський уряд, так і сучасна Росія, щоб виправдати свою окупацію Криму. Щоб вивчати історію Кримського півострова, не потрібно бути істориком, а тим більше кандидатом у президенти Росії. Він ніколи не належав Росії: Крим був окупований Російською імперією, а потім СРСР. Під час захоплення півострова більшовиками на початку 20 століття жителі Криму чинили опір та проголосили свою незалежність, що призвело до страти близько 600 кримських татар, корінного населення Криму. У 1944 році радянський режим депортував з батьківщини майже 200 000 кримських татар, замінивши їх росіянами та іншими етнічними групами. Навальний про все це або не знав, або вважав за краще проігнорувати.
Отже, Олексій Навальний повторює кремлівську пропаганду. Він просто представлений у більш складній, псевдоінтелектуальній упаковці.
Після того, як Росія почала повномасштабне вторгнення, соратники Навального заявили, що вони працюватимуть переважно на «інформаційному фронті», а не на політичному полі. Вони висвітлюють подробиці ув’язнення Навального та виступають за його звільнення, лише іноді розповідаючи про війну Росії в Україні.
Іншими словами, Україна може стати безпосередньою жертвою режиму Путіна, і все ж – навіть коли його не буде – вона залишиться жертвою російського колоніалізму, оскільки останній був популярний не лише серед прихильників режиму, але й серед «російських демократів», зокрема навльністів. Як проникливо зауважив століття тому один із центральних діячів українського національно-визвольного руху 1917-1919 рр. Володимир Винниченко, «російська демократія закінчується там, де починається українське питання».
Коли Навальний став обличчям російської опозиції Путіну – обличчям, яке все більше визнають таким не лише в Росії, а й на Заході – українці почали насторожитися. У той час Захід підтримав демократизацію й модернізацію в Україні та запропонував певну підтримку в боротьбі країни з російською агресією. «Але що б з цього було, якби до влади в Росії прийшов Навальний?» — запитали ми себе.
Оскільки Навальний безперечно користувався, принаймні, моральною підтримкою західних лідерів, його прихід до влади в Росії міг би призвести до перезавантаження західно-російських відносин, залишивши Україну позаду. Багато хто побоювався, що Україна більше не матиме значення для західних лідерів, якщо їм буде хтось приємніший за Путіна, з ким можна поговорити.
Та й команді Навального явно не має діла щодо України. Наприкінці лютого 2023 року вони опублікували маніфест із 15 пунктів, який намагався розвіяти багато суперечок навколо їхніх поглядів на Україну. Важливо, що маніфест визнавав міжнародно визнані кордони України, що передбачало необхідність відновлення суверенітету України над Кримом та всіма іншими нині окупованими українськими територіями.
У документі також наполягали на виведенні всіх російських військ з України, пропонуванні репарацій, розслідуванні військових злочинів у співпраці з міжнародними інституціями та, зрештою, дозволі Україні жити і розвиватися так, як хочуть українці.
Однак для багатьох українців ця зміна поглядів давно минула. У сьогоднішній Україні мало хто вірить, що російську агресію можна зупинити антипутінською активністю, навіть однозначно проукраїнською.У цій війні українці покладаються на власний бойовий дух і підтримку Заходу. Те, що станеться з Росією після її довгоочікуваної військової поразки в Україні, не викликає особливого занепокоєння. Це може здатися недалекоглядним, але війна, зрозуміло, є більш гострою проблемою.
У своїх 15 пунктах Навальний зазначає, що нова російська влада має «розслідувати військові злочини у співпраці з міжнародними інституціями» після повномасштабної війни. Однак ні Україна, ні світове співтовариство не погодяться з таким методом. Питання військових злочинів має розглядатися в рамках міжнародного права, а не на розсуд країни-агресора.
Розслідування військових злочинів, скоєних російською армією в Україні, триває тривалий час, деякі військові злочинці вже відбувають покарання. Навесні Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Путіна та уповноваженого президента Росії з прав дитини Марії Львової-Бєлової за причетність до незаконної депортації українських дітей. Отже, погляди опозиції на це питання виглядають відірваними від реальності.
У команди Навального також немає чіткого бачення того, як має відбуватися суд над російськими військовими злочинцями. Наприклад, Володимир Мілов привітав дії Європарламенту, який у січні 2023 року ухвалив резолюцію на підтримку створення трибуналу. А Руслан Шаведдінов, коментуючи вироки у справі MH17 (збитий Boeing 777 під Донецьком 17 липня 2014 року), написав, що подальші справи також мають розглядатися в Гаазі. Канал Навального LIVE написав у Twitter, що російських військових злочинців має засуджувати або український суд, або суд у Гаазі. Однак команда Навального не уточнює, яким чином під їхнім керівництвом Росія візьме на себе зобов’язання видавати військових злочинців міжнародному суду.
Найменш обговорюваною темою серед прихильників Навального була концепція про те, що після закінчення війни Росії проти України Росія буде змушена виплатити репарації Україні та кожному українцю, який втратив майно через неспровоковану агресію. На цю тему було лише три твіти: два опубліковані Леонідом Волковим (у березні та серпні 2022 року) та один з акаунта Навального LIVE (у березні 2022 року). У всіх трьох твітах йдеться, що після закінчення війни, «крім ганьби росіян, за яку Путін несе особисту відповідальність», Росія виплатить Україні «сотні мільярдів репарацій». За словами Волкова, звичайні росіяни не повинні нести тягар компенсації, тому що «друзі Путіна вкрали б у будь-якому випадку більше, а виплачувати потрібно саме їхні арештовані активи». Лише в трьох твітах російські «опозиціонери» намагаються продати ідею про те, що виплата репарацій завдасть росіянам «неймовірної моральної та матеріальної шкоди».
Тож наскільки опозиційні ці російські «опозиціонери»?
Загалом активність Twitter представників команди Навального, включених у це дослідження, більше нагадувала медіа, ніж політичне угрупування (яке ще кілька років тому вважалося чи не єдиною альтернативою режиму Путіна). Діяльність на рівні редакції однієї з найбільш інституціоналізованих російських «опозиційних» груп, яка ще кілька років тому вважалася чи не єдиною альтернативою режиму Путіна, свідчить про її політичний інфантилізм.
Команда Навального регулярно скаржиться на критиків, в тому числі українців, які не розуміють своєї «важкої долі» та не цінують їхніх зусиль для досягнення миру та демократії в Росії. Наприклад, Володимир Мілов, коментуючи критику українського Twitter-користувача, написав наступне: «Ви шукаєте подвійних і потрійних тлумачень там, де їх немає. Зупини це. Я всім пояснюю, що «українці не нацисти, вони нормальні, Путін бреше», — а тут українці заходять у коментарі, і робота стає складною». Прихильники Навального навіть називали українську активістку та блогерку Ірину Гіль «хохолкою» і «твариною».
Окрім засудження війни Росії проти України як небажаної, цінності та погляди команди Навального на багато аспектів війни часто суперечливі та непослідовні. Можна пояснити це тим, що вони головним чином зосереджені на звільненні свого лідера з в’язниці, а не на війні чи Україні. Проте навіть їхні нечисленні думки щодо майбутнього Росії та російсько-українських відносин викликають більше питань, ніж відповідей.
«Опозиційні діячі» намагаються використати згадки про насильство та злочини, вчинені російською армією на окупованих територіях України, щоб висвітлити страждання росіян, у тому числі російських лібералів. Вони, мовляв, страждають так само, як українці, які живуть в окупації чи на прифронтових територіях, які Росія регулярно обстрілює.
Подібним чином прихильники Навального використовують дискусії про репарації та післявоєнний розвиток Росії, щоб підкреслити необхідність усіх видів підтримки, включаючи фінансову, щоб Росія могла «відскочити з дна» та створити потенціал для отримання необхідної компенсації. Ця риторика, безумовно, виглядає виправдовуючою та маніпулятивною, оскільки дозволяє команді Навального нібито забути, що саме Росія почала цю неспровоковану війну.
Саме тому в нас немає жодних підстав вважати, що члени команди Навального зрозуміли або загрозу, яку їхня країна становить для архітектури глобального миру, або те, що вона вже зробила з Україною протягом кількох століть терору. Але ці російські «опозиціонери» вже почали лобіювати ресурси для післявоєнної реконструкції Росії — конкуруючи з країною, яку вони руйнують. Спроби команди Навального відстоювати власні нинішні та майбутні інтереси, користуючись глобальною увагою до війни Росії проти України, виглядають лише слабкими та шовіністичними.
Припустімо, що санкції були скасовані і Росія знову стала бажаним гравцем у міжнародному співтоваристві: вона швидко відновила б свої можливості та мала б потенціал знову вести агресивні війни проти своїх сусідів і порушувати фундаментальні принципи міжнародного права. Навіть якби команда Олексія Навального прийшла до влади та не мала наміру повторювати помилки попередників і розпочинати нову війну, немає жодних гарантій, що наступне політичне керівництво Росії (навіть навальністи) поділятиме таку ж прихильність до імперського мислення а імперської же дії..
Новий огляд їхніх позицій, що розвиваються, також показує, чому буде нестерпно важко досягти будь-якого примирення між ворогуючими сусідами. Багато українців вірять, що вони борються не лише з Путіним, а й з агресивним, імперіалістичним мисленням, глибоко вкоріненим у російському населенні — навіть з такими росіянами, як Навальний, які хочуть свободи та демократії.
Але зв’язок Навального з Україною – це лише спогади про дитинство та зв’язки з предками. Дійсно, українці звинуватили Навального у прийнятті путінської концепції «Русского мира». «Бути антипутіним не заперечує імперіалістичних та шовіністичних поглядів Навального», – написав український журналіст Остап Яриш – «Навальний не бачить у «Русскому мирі» нічого поганого. Навпаки, він критикував Путіна за те, що він його зруйнував. Він звинувачував Путіна не в тому, що він намагався підкорити інші нації та стерти їхню культурну ідентичність, а в підриві авторитету та впливу Росії».
Так, навальністи виступають проти Путіна. Але українці з ними працювати не будуть. Багато українців кажуть, що їхні проблеми з Росією виходять далеко за рамки автократа, який керує цією країною. Напруга говорить про те, що незалежно від того, коли закінчиться війна, соціальні розриви між українцями та росіянами триватимуть набагато довше.
Російські дисиденти просто недостатньо роблять для підтримки українців, вважає Дарія Каленюк, українська антикорупційна активістка. За її словами, немає широкої російської дисидентської кампанії, щоб допомогти Україні отримати членство в НАТО, або коштів із захоплених російських активів. Натомість вони «дуже зосереджені на собі», – сказав Каленюк. «Вони намагаються представити себе жертвами, і не меншими жертвами, ніж Україна».
Деякі провідні українці кажуть, що, всупереч тому, що може вважати багато хто в решті світу, Путін не є корінням проблеми, з якою вони стикаються в Росії. І відсторонення його від влади нічого не вирішить.
Проблема в російському менталітеті — російській «душі» та її імперіалістичній схильності. Багато росіян просто не можуть змиритися з тим, що Україна є повністю незалежною державою, скаржаться українці. Особливо це стосується Криму, української території, яку Путін анексував у 2014 році та яка, на думку багатьох росіян, завжди належала їм.
Колишній український високопосадовець і популярний коментатор російськомовного YouTube Олексій Арестович закликав учасниківоного зі з’їдів російської політичної еміграції залагодити розбіжності: «Я багато спілкуюся з російською опозицією, і кожне друге речення починається зі скарги на інших представників російської опозиції», — сказав Арестович. «Якщо у вас є спільна мета, наприклад відкрита демократична Росія, це має бути достатньою основою для спільної роботи»
Замість того, щоб об’єднати російських опоиціонерів, війна в Україні поглибила існуючі розбіжності та додала нові суперечності, такі як підтримка військової поразки Москви та вимоги Києва щодо репарацій, які деякі вважають політично токсичними для росіян.
Деякі європейські чиновники сподівалися, що російська опозиція зможе наслідувати досвід своїх білоруських колег у створенні єдиної платформи та централізованого офісу, який міг би лобіювати захід від імені росіян та допомагати антивоєнній діаспорі.
Але їх незамкнуте мислення означало, що російські опозиціонери повірили в теорії про те, що Україна нібито слабка та фашистська держава; вони очікували, що український народ прийме російські війська з розпростертими обіймами, вони ніколи не очікували сильного протидії Заходу їхньому вторгненню. Через майже два роки вони опиняються в глухому куті.
Зараз російська «опозиція» вже нарощує свій профіль та політичний ресурс, зокрема серед росіян, які проживають за кордоном.
По-перше, одним із її пріоритетів є лобіювання на міжнародному рівні інтересів росіян, а не потреб України, яка захищається від тієї самої диктаторської Росії, проти якої бореться «опозиція». По-друге, російська «опозиція» також потребує фінансової та інформаційної підтримки міжнародних партнерів для продовження своєї громадсько-політичної діяльності. Таким чином, вони конкурують з Україною за наративні, матеріальні та нематеріальні ресурси, а також за теперішній і майбутній порядок денний щодо зобов’язань постпутінської Росії в незалежності від того розпадеться вона, чи ні.
Лише після поразки росіяни матимуть невеликий шанс переорієнтувати пріоритети своєї країни з імперії на внутрішній порядок денний економічного, соціального та демократичного розвитку. Життя російської опозиції ускладнюється тим самим російським імперіалізмом. Вони бранці свого світогляду та великодержавницьких ідей. Щоб стати вільними, вони повинні давати свободу іншим. Ось де ключ до визволення росіян.
Розраховувати на рос-опозицію було б наївно. Якщо зміни відбудуться всередині системи, а не від опозиції. Система, яка може в якийсь момент вирішити, що Путін більше не та людина. А може й ні. Розпорошена по Ризі, Вільнюсі, Варшаві, Берліні та Лондоні опозиція, очевидно, розділена. Всередині Росії вона покалічена імперськосттю не менш, а ніж той «глибинний» народ, що з холуйською покірністю підтримує кремлівського диктатора.
Євгеній Кузнєцов, історик,
голова Союзу воїнів-добровольців
..