Хоча ми ще перебуваємо стані посткарантинноі байдужості, вже настав час дослідити тему «інструменталізації патріотизму». Насправді це дуже довга історія. І її вартувало б почати з виборів 1990 року. Уже тоді, щоб не пропустити до Верховної Ради комуністичну номенклатуру, на Заході України голосували за поетів, письменників, дисидентів та технічну інтелігенцію. Багато хто з обраних опозиціонерів певний час ще був членом КПРС. Тож «Народну Раду» важко назвати антикомуністичною опозицією. Вона була дуже розмаїтим утворенням. І вже потім поділилася на нові партії, серед яких дуже швидко розгорілася боротьба за ексклюзивне право на патріотизм.
Водночас партноменклатурна «Група 239» працювала над тим, щоб не випустити зі своїх рук реальної влади, яка дуже вдало перековувала її у свої приватні капітали. За якийсь час в Раді з’явилися багаті «східняки», а деякі «західні» патріоти прилаштувалися до них в обслугу. За тодішнім спостереженням одного з моіх колег: «їм не йдеться про Україну. Їм потрібна тільки наша вишиванка, щоб прикрити розбійницьке збагачення». Після чого, не без фінансового втручання і дій спецслужб, патріотичні політичні середовища почали розколюватися, сваритися і зникати. А патріотизм став своєрідним фіговим листком для безсоромного прикриття тих, хто йшов у політику, щоб красти і збагачуватися.
На загал кандидати в депутати, політики нижчого рангу та різноманітна бюрократія йшли у владу з високими патріотичними намірами. Але вже досить швидко ставалося так, що вони переставали розрізняти суспільне і власну кишеню. Бо вони патріоти, а патріотам можна все. Що більше буде заможних патріотів – то сильнішою і заможнішою буде «патріа». Тож міністри-патріоти надали собі право «поживитися» на приватизації державних підприємств та на контролі державних фінансових потоків. Розбудувати родинний бізнес. Вчорашні народні депутати, що очолили фонди комунального та державного майна, ставали щасливими його власниками. Керівники патріотичних партій залюбки почали ними ж торгувати, не забуваючи виголошувати палкі патріотичні промови на передвиборчих мітингах, національних святах та ювілеях.
До патріотів не могло бути питань, куди поділися гроші, зібрані під час Революції на граніті? Що сталося з пожертвами діаспори для Народного Руху України? Куди дівалися гроші, зібрані на велелюдних мітингах? Тобто патентований патріотизм перетворився на своєрідну індульгенцію від усіх гріхів. Від гріха злодійства, зради, користолюбства. Коли, прикриваючись високими патріотичними ідеалами, кар’єру і славу міг зробити навіть останній негідник. Так з того часу і повелося, що завдяки пустопорожнім обіцянкам та безпринципному «флюгерству», але з використанням патріотичної патетики, можна було забратися навіть на найвищу кар’єрну вершину.
А скільки «прихопили» на так званому національно-патріотичному вихованні? А скільки порожніх дисертацій захистили, прикриваючись патріотичними темами? Скільком людям з критичним розумом закрили рота, використовуючи «патріотичну» риторику? Псевдопатріотизм виявився безпрограшним методом для утвердження кланово-олігархічної системи в Україні і її найнадійнішим захистом. Бо ж погляньмо, хіба Юлія Тимошенко не з патріотичних міркувань блокувала закон про землю, лякаючи легковірних українців закордонними глитаями? Правда, не договорювала, що, на її думку, свої рідні підпільні глитаї чимось кращі!
І повертаючись до історичної політики, а хіба не Петро Порошенко для того, щоб ще раз стати президентом України, вирішив використати ультранаціоналістичну, у його розумінні патріотичну, риторику, небезпечно протиставляючи один одному величезні регіони України? Так-от, президентом не став, суспільство поляризував, але в очах своїх прихильників і надалі є найбільшим патріотом. Попри слова про «цинічних бандер», продовжувачем справи Степана Бандери. Бо українським патріотам можна пробачити все. Головне, щоб вміло закладена в голову матриця не зламалася. Матриця, яка обрікає весь час порпатися в минулому і не допускає думки, що пора згуртуватися і будувати майбутнє. Спільне майбутнє.
І на завершення. Дивно, але в українському суспільстві ось уже три десятки літ спостерігається дивовижна інверсія, коли патріотом вважається не той, хто готовий пожертвувати своїми інтересами заради Батьківщини, а той, хто вміє використати її ресурс собі на користь.