Уявіть собі кінець вісімдесятих років у Японській Демократичній Республіці, котра була проголошена на північному острові Хоккайдо наприкінці 1945 року.

Над руїнами колгоспу «Червоний самурай» розносяться пісні гурту «Ласкавий дзен». Іржаві потворні дитячі майданчики з алкашами замість Діснейленду. Країна рефлексує про своє минуле, частина населення раптом, після півстоліття будівництва соціалізму, спалахнула любов’ю до імператора та епохи мілітаризму 30-40-х років, а частина – до американської ліберальної демократії, при цьому обидві групи прокляють численні, уявні та реальні злочини комуністичного режиму, забувши про ядерне бомбардування Хіросіми та Нагасакі, бо наразі суспільство вважає, що то були демократичні бомби. Співачка Токіся Тосука виконує свій хіт, що символізує заповідну мрію всіх молодих дівчат – «Американ бой, поїду з тобой». У країні – сплеск криміналу, культ сили, героїзація самурайських традицій сивого минулого. По центральному телебаченню йде документальний фільм «Так жити не можна» з лейтмотивом «Ех, як же ми докотилися до такого життя, катану мені в пузо!».

Звичайно, є й консерватори. Ті, хто зберігає вірність Трудовій Партії Японії, захищає зганьблену честь мундира офіцерів Держбезпеки, не вірить у дисидентські наклепи про «Архіпелаг Кунасірі», продовжує вважати Південну Японію американською маріонеткою, сепаратистським утворенням й національними зрадниками, а себе та свою Батьківщину – набагато біль японськими японцями, ні «ці південні слюнтяї та кровозмішувачі».

Але найсильніше почуття, що майже стовідсотково охопило населення Північної Японії – ні депресія, образа чи гіркота поразки, що наближається, а заздрість. До Півдня. До Заходу. До Сходу. А ще лють. На партію та долю за згаяний на марксистську примару час. На себе за легковірність. На іронічні мінливості національної долі. На жителів Півдня за зверхність, глузування й відсутність братерського тепла. А ще на сусіда-майора, командира розміщеної недалеко від школи артилерійської батареї, товариша Томимо Токосо, котрий, паразит, урвав з-під носа останню порцію дефіцитних сусі, що їх раз на місяць видають виключно по карткам.

Вважаєте, такий сценарій  неможливим і японський менталітет, історія, суспільство ніколи б не дозволили вкорінитись диктатурі комуністичної партії, розірвати навпіл єдине тіло нації та налаштувати одних японців проти інших, аж до того ступеня, що вони у розмовах про вчорашніх єдинокровних родичів почали б вживати особовий займенник «вони» замість «ми»? Змушений вас розчарувати, адже одна з таких країн й до сьогодні існує у Східній Азії (Корейська Народно-Демократична Республіка; кор. 조선민주주의인민공화국), а ще одна (з історичної точки зору – зовім недавно, лише якихось тридцять років тому) – існувала у Західній Європі (Німецька Демократична Республіка; нім. Deutsche Demokratische Republik, DDR). Й, до речі, утворення Японської Народної Демократичної Республіки у межах північного острова Хоккайдо наспраді планувалося Сталіним у серпні 1945 року і лише щасливий збіг обставин уберіг японців від не вельми приємної долі сусідів-корейців (а, насправді, не сусідів, а далеких родичів).

Так, дійсно – багато, що ці дві вищезгадані «напівкраїни» об’єднує. Наприклад, слово «демократичний» у їхній назві, що його так полюбляють різноманітні одіозні диктаторські режими. Згадайте, навіть Пол Пот назвав Кампучію свого часу «демократичною»... А ще той факт, що обидві сповідували комуністичну ідеологію (хоча й дуже різних типів) та були креатурою СРСР у процесі повоєнного перерозподілу сфер впливу у світі. Щоправда, одна з них перестала бути радянською маріонеткою дуже швидко, поступово віддалилася від комуністичної ідеології дуже далеко і можливо саме тому й збереглася й дотепер, а інша – до кінця залишилася ортодоксально вірною «заповітам Ілліча» та лояльною (м’яко кажучи) до «дружніх порад» великого московського брата. Проте набагато більше між цими країнами все ж таки спостерігається відмінностей, причому не просто зовнішньо-косметичних, а, так би мовити, екзистенційних, сутнісних. Ці відмінності стосуються культури та менталітету, історії та географії, жорсткості політичного режиму та тонкощів ідеології, розвитку економіки та ступеню самоізоляції, методів пропаганди та офіційного «виправдання» підстав власного існування на географічній мапі світу і багато чого ще, а особливо – базису та механізмів формування окремої національної, точніше, «напівнаціональної» ідентичності та самосвідомості населення. Саме останньому й присвячено цю статтю, тому що попри існування низки першокласних досліджень на тему національної ідентичності (до прикладу, праця Б. Андерсона «Уявні спільноти», Ф. Фукуями «Ідентичність. Потреба в гідності й політика скривдженості» або Е. Хобсбаума «Нації і націоналізм з 1780 року: Програма, міф, реальність» тощо), окремих робіт, наукових чи хоча б науково-популярних, які б піддавали аналізу та осмисленню саме феномен «розділенної ідентичності», наскільки відомо авторові, не існує.

Питання «розділенної ідентичності» не є унікальним явищем, властивим лише НДР та КНДР, проте дуже подібний, майже «дзеркальний» випадок розділення В’єтнаму тривав занадто недовго для формування окремої самоствідомості, а країни Арабського світу, Латинської Америки, Німеччина та Австрія тощо, по-перше, існують вже занадто давно, а значить процес утворення окремої «психологічної ідентичності» внаслідок розділення в них повністю завершився, а по-друге, таке розділення, крім суто політичного, мало також об’єктивні історичні підстави.

Особливим випадком «боротьби за легітимність» слід вважати протистояння між КНР та Китайською Республікою, тобто Тайванем, котре відрізняється від «кейсу» НДР та КНДР порушенням балансу – у той час, коли чисельність населення, економіка, площа території та перспективи на майбутнє у парах ФРН / НДР та Республіка Корея/КНДР у різні часи були близькими чи, принаймні, не демонстрували аж такого фантастичного розриву, реальна диспропорція між континентальним Китаєм та Тайванем на користь першого є приголомшливою. Населення, військова міць, науково-технічний потенціал, моральний авторитет і міжнародна вага сучасних КНР та Китайськї Республіки – речі неспівставні, а тому неминучий результат цього суперництва в історичній перспективі є очевидним, переможець відомий заздалегідь, шанси опонента наближаються до статистичної похибки, а конкретна формальна дата його перемоги – лише питання часу.

Чимось подібним, але не аналогічним був процес формування «нових державних ідентичностей» у жителів новоутворених Індії та Пакистану після 1947 р., а також тюркських народностей Кавказу та Закавказзя, котрі отримали власні штучні «держави» у складі СРСР. Принципова відмінність полягає у тому, що лідери та інтелектуальні еліти цих утворень від самого початку взяли курс на цілоспрямоване виховання у населення власної окремої (на початках – доволі умовної) національної ідентичності «з чистого листа» на базі антитези до минулого, заперечення єдності, протиставлення уявних «себе» уявним «ним» – бути пакистанцем означало перш за все бути не індусом, а бути мусульманином (саме «а», а не «індусом, що сповідує іслам»), бути азербайджанцем означало бути не турком, не узбеком чи не киргизом. У першому випадку стовпом національної ідентичності стала релігія (котрій, до речі, підпорядкували навіть мову – та сама усна мова гіндустані, якщо її записати індійським письмом деванаґарі, називається гінді, а якщо її записати арабським алфавітом, відразу «перетворюється» на «окрему» мову під назвою урду; певні незначні лексичні відмінності між гінді та урду, які стосуються перш за все наявності в урду значно більшої кількості запозичень з арабської мови, з’явилися вже після та внаслідок поділу колишньої Британської Індії на дві незалежні держави – власне Індію та Пакистан), у другому – діалектні відмінності у мові. Втім, подібний мовний креаціонізм є доволі розповсюдженим явищем, що постає внаслідок різноманітних політичних вивихів колективної свідомості та надмірної державницько-патріотичної сверблячки еліт: перська мова, коли її записали кирилицею, «стала» таджицькою, сербохорватська у виконанні православних сербів вважається сербською, а в устах католиків-хорватів – хорватською, тюрки-суніти Туреччини та тюрки-шиїти Азербайджану вважають одну й ту саму мову (з мінімальними відмінностями у фонетиці та лексиці на рівні не вищому, ніж, наприклад, у німецьких чи італійських діалектах), котрою безперешкодно спілкуються одне з одним і все розуміють, відповідно, турецькою та азербайджанською.

Цікавою особливістю режимів НДР та КНДР є, поряд із багатьма іншими, відсутність серйозних історичних передумов для виникнення цих країн поза ідеологічними підставами, що виникли після 1945. Інакше кажучи, схід Німеччини і північ Кореї ніколи раніше не вважали себе окремими країнами, що чимось кардинально відрізнялися б – за традиціями, ментальністю, духом – від заходу і півдня, і тим більше не розглядали себе як особливу націю, тобто не сумнівалися у власній національній приналежності до німців / корейців та спільності у цьому в усіх місцевостях відповідних країн. І якщо у випадку із Німеччиною ще можна було б з величезною натяжкою обгрунтувати (чи ж то притягнути за вуха як історичну аналогію-виправдання) поділ країни на ФРН та НДР, спираючись на історичний поділ на католицькі (південь – захід) та протестантські (північ – схід) землі, що виник у 16 – 17 сторіччях внаслідок лютерівської реформації та наступної низки релігійних воєн, то для корейців 40-50-х років 20 сторіччя наявність кордону, що поділив корейський півострів надвоє по 38 паралелі, видавалась історичної примхою та тимчасовою прикрою оказією, оскільки навіть за часів японської окупації (т.зв. Корейського генерал-губернаторства Японської імперії) у 1910 – 1945 рр. хоча й існував суто адмністративний поділ на «регіони», але цих регіонів виділялося не два (північ – південь), а три (північ – центр – південь), проте жодної економічної, ідеологічної чи політичної різниці (а, тим паче, прірви) між ними не було, кордони мали виключно умоглядний характер (а саме слугували для зручності управління й звітності), а про їхнє існування більшість населення й не здогадувалось – про ці «кордони» знали адміністративні чиновники, та й то здебільшого на папері, конкретне ж питання «де саме проходить кордон?» нерідко ставило у глухий кут навіть їх, позаяк географічна прив’язка у різних офіційних документах різних років могла коливатись у межах 20-30 кілометрів. Втім, це не заважає очільникам сучасної КНДР використовувати для історичної легітимізації своєї країни набагато більш давню історію, апелюючи до існування «трьох корейських держав» (кор. 삼국, кит. 三国) Коґурьо (кор. 고구려, кит. 高句丽), Сілла (кор. 신라, кит. 新罗) і Пекче (кор. 백제, кит. 百济) у 1 ст. до н.е. – 7 ст. н.е. та ототожнюючи себе із наймогутнішим та найбільшим з них – північним королівством Коґурьо та, у меншій мірі, з його наступницею – державою, відомою під китайською назвою Бохай (渤海) або корейською назвою Пархе (발해), що КНДР начебто є їхньою «духовною спадкоємницею».

Що таке держава? Класичне наукове визначення, котре із мінімальними відмінностями кочує з одного підручника до іншого вже більше тридцяти з гаком років, каже, що це – політична організація, що об’єднує все суспільство на окремо взятій обмеженій території, покликана управляти його справами, усувати соціальні конфлікти, що виникають, забезпечувати правопорядок і певний режим владарювання. При реалізації політичної публічної влади держава використовує різні засоби та прийоми управління, серед яких особливе місце займає можливість застосовування примусу. Для цього держава володіє спеціальними установами – армією, судом, поліцією, в’язницями тощо, які мають право легального (на законній підставі) використання примусу щодо кожного, хто не підпорядковується приписам державної влади. В узагальненому вигляді держава характеризується чотирма основними атрибутами: вона а) спеціально створюється для керування суспільством; б) має владні повноваження аж до застосування примусу; в) має право прийняття загальнообов’язкових до виконання актів; та г) формує особливий прошарок людей, для котрих робота у державному апараті є професією.

Як бачите, жодного слова про те, що для реального існування у часі та просторі повноцінна держава обов’язково має бути кимось або всіми визнаною. Хто, коли і якими документами засвідчив визнання та легітимність Римської імперії, імперії Карла Великого, Арабського халіфату чи навіть Сполучених Штатів Америки? Але ж ніхто не наважиться стверджувати, що це були / є не «справжні» держави або «невизнані» чи «неправильні» держави. Міжнародні відносини у питанні державотворення є вторинними та нагадують заповнення документів лікарем-акушером після народження дитини – і народився малюк зовсім не тому, що лікар нацарапав рукою якісь каракулі у своїх папірчиках, а завдяки трохи іншій діяльності (здійснюваною не рукою), у якому лікар безпосередньої участі не брав (хоча в наш буремний вік буває різне), та й від того, що ескулап на знак протесту проти народження неправильної дитити відмовиться ці папірці оформлювати чи оформить не належним чином, вона не «розродиться» назад. Функція людини у білому халаті наразі – від формально-констатуючої до рятувально-допоміжної, але у будь-якому випадку ця функція є вторинною і не здатна відмінити факт об’єктивної дійсності. Можна радіти й допомагати. Можна засуджувати й навіть шкодити. Але сам факт народження відбувається без дозволу лікаря і є безперечною реальністю. І можеш його не «визнавати», хоч лусни, але невизнаний малюк плаче, їсть й ходить під себе так само жваво і часто, як і визнаний, легітимний та схвалений Генеральною Асамблеєю ООН.

За умов наявності вищеперерахованих ознак (атрибутів) у державі та суспільстві неминуче починається процес формування державної ідентичності, тобто становлення групової самоідентифікації її жителів як громадян.

Зазначимо, що «державна ідентичність» не є тотожною із «національною ідентичністю». Зазвичай спочатку формується національна самоствідомість, а потім, на її основі як похідне явище – власне, державна (і то якщо конкретно цей народ спромігся створити власну державу, що, як ви розумієте, ніким не гарантується). НДР та КНДР становлять унікальні винятки, коли цей процес відбувався у зворотньому напрямку. По-друге, одну й ту саму держану ідентичність можуть поділяти кілька національних спільнот (від 2-3 у Канаді, Фінляндії, Бельгії та Швейцарії до кількох десятків у стародавніх імперіях, а також СРСР, США, КНР, Бірмі та низці держав Африки і Латинської Америки). Нарешті, представники спільної національної ідентичності можуть мати різні державні ідентичності – німецькомовні громадяни Німеччини й Австрії, франкофони Франції, Бельгії та канадського Квебеку, араби Саудівської Аравії, Судану чи Марокко категорично не погодяться, якщо ви вважатимете їх «одним і тим самим».

Ключовим концептом поняття державної ідентичності є співгромадянство (юридична категорія), напротивагу спорідненості (біологічна категорія), котра виступає базисом ідентичності національної. Втім, самоусвідомлення певних груп людей «одним національним цілим» в реальності базується не на безпосередній спільності походження (що найчастіше виявляється радше художнім перебільшенням чи метафорою), а на культурному й особливо мовному підґрунті.

Так що ж таке зрештою національна ідентичність та звідки вона «береться»? Як так вийшло, що одні нащадки римлян епохи Октавіана зараз вважають себе італійцями, інші – іспанцями, а треті – французами? Чому ми вважаємо військового міністра 18 сторіччя німецько-шотландського походження Барклай де Толлі, царицю Софія Августу Фредеріка Ангальт-Цербстську, вона ж Катерина II, франкомовного католика-інтелектуала 19 сторіччя П. Я. Чаадаєва, єврея Л. Д. Троцького, грузина Булата Окуджаву, азербайджанця Мусліма Магомаєва, корейця Віктора Цоя та неграмотного й православного до запаморочення дядю Васю з-під Рязані представниками одного й того самого – російського – народу? Якщо вдатися до механічно-формального підходу, що його в останні десятиріччя нерідко видають за науковий, та вважати національною ідентичністю «почуття нації як зв’язного цілого, представленого унікальними традиціями, культурою та мовою», яке засноване на двох основних факторах – спільності зі «своїми» та відмінності від «чужих», то залишається незрозумілим походження національної ідентичності у громадян низки країн Латинської Америки, арабського світу, а також, до прикладу, ірландців (єдиною відмінністю котрих від англійців є католицьке віросповідання). Насправді, єдина іспанська / арабська мова, бодай і з наявністю діалектних розбіжностей (в арабській – у значно більшій мірі, у іспанській, за винятком Чілі, Аргентини та Уругвая, – у значно меншій), єдиний консервативний католицизм / іслам та традиційні морально-етичні цінності, спільний історичний генезис, спільна культурна спадщина, спільна ментальність та психологія...

Набагато більш розумною здається концепція Бенедикта Андерсона, згідно з якою почуття нації є штучно створеним і суто умоглядним культурним продуктом (тобто, де факто, різновидом ідеології), котрий у різних випадках слугував різним цілям, а тому й «наповнення» національного почуття у різних націй може суттєво відрізнятись. У своїй фундаментальній роботі «Уявні спільноти» Андерсон доходить висновку, що національна ідентичність є похідною від комплексного культурно-психологічного явища, що воно умовно називаєтья «національним міфом». Початково наріжним каменем, основою самоідентифікації людських мас аж до початку Нового Часу була, з одного боку, релігійна / конфесійна приналежність, а з іншого боку, вірність тій чи іншій монаршій династії, яка сприймалася, як наділена божественною, а тому легітимною владою. З приходом Просвітництва, старі релігійно-династійні способи мислення виявилися вимкненими, а тривога та страждання залишилися. Інакше кажучи, старі наративи, що легітимують життя, ослабли, а націоналізм прийшов їм на зміну.

Релігійне співтовариство та династична держава були такими широкими культурними системами, що задавали систему координат життя. У легітимації релігійного співтовариства величезну роль мали сакральні мови, як то латина чи арабська мова на Близьому Сході. Ці спільноти сприймали себе як центр світу, а сакральна мова пов’язувала земне з «небесним порядком влади». Сама реальність могла бути пізнана лише через цю священну мову. Відмінністю таких спільнот від сучасних націй була їхня інклюзивність, тобто будь-яка людина, котра пийняла символ віри та мову, могла стати їхньою частиною. Соціальні групи, що стоять на вершині ієрархії були, за висловом Андерсона «теологічною технократією», були лише посередниками між землею і небом. Тут бачимо відкритий виклик концепції Геллнера, що розглядає аристократію і духовенство як лукавих володарів, котрі користуються невіглаством черні.

За поступовим занепадом сакральних мов і династичних родоводів ховаюся глибинні зміни у способах сприйняття світу – час у традиційну епоху сприймався не, як ланцюжок причин та наслідків, а був «одночасним» з часом творіння. Інакше кажучи, космологія та історія були нерозривними. Наша сучасна ідея соціологічного організму, що рухається за розкладом крізь гомогенний, «порожній» час, – точний аналог ідеї нації, яка також розуміється як монолітне співтовариство, що неухильно рухається вглиб (або з глибини) історії.

До цих радикальних змін призвели відкриття наукові, географічні, розвиток комунікацій. Але найголовнішим чинником змін був друкований капіталізм, котрий відкрив для швидко зростаючої кількості людей можливість усвідомити себе і пов’язати себе з іншими людьми принципово новими способами. Нові друковані мови, які обирали влада та видавці, закладали основи національної свідомості трьома різними способами:
1) «вони створювали уніфіковані поля обміну та комунікації, що розташовувалися нижче латині, але вище за місцеві розмовні говірки»;
2) друкований капіталізм надав мові нову стійкість, яка у довгостроковій перспективі допомогла вибудувати образ давнини, що займає таке важливе місце у суб’єктивному уявленні про націю.
3) друкований капіталізм створив такі нові «мови влади» (тобто мови-інструменти владної бюрократії та державного управління) на базі найросповсюдженіших діалектів або діалектів столиць; вони й визначили їхні кінцеві форми.

Поєднання капіталізму й техніки книгодрукування в точці фатальної різнорідності людської мови уможливило нову форму уявного співтовариства, базисна морфологія якого підготувала ґрунт для сучасної нації. Потенційна величина цих угруповань була неминуче обмеженою і водночас мала лише випадковий зв’язок з існуючими політичними кордонами, які, загалом, були граничними досягненнями династичних експансіонізмів. Спочатку процес створення нових друкованих «мов влади» був стихійним, але згодом перетворився на сильний інструмент влади, який став моделлю для «нових» держав-націй.

За Андерсоном, існує три типи націоналізмів:
Креольський націоналізм – перший, як по часу виникнення, так і методологічності. Цей націоналізм зародився у Латинській Америці на межі 18 і 19 століть. Місцева еліта, яка хотіла добитися незалежності від метрополії, починає вибудовувати нації. Таким чином, націоналізм стає тут фактором, що легітимує імперські адміністративні кордони як державні, а місцеві еліти зближуються з автохтонним населенням, свідомо конструюючи спільність.

Лінгвістичний націоналізм – цей тип націоналізму характерний для Центральної та Східної Європи. Тут розвиток йде не від держави до нації, і від політичної єдності до єдності культури та мови, а навпаки, від нації до держави, тобто від культурної та мовної спільності до якоїсь політичної єдності. Над націобудування тут ведуть роботу ентузіасти, натхненні ідеями націоналізму, які прагнуть втілити вже існуючий ідеал, бо вони переконані, що «їхня мова та культура унікальні, потребують захисту та адекватного політичного представництва».

Офіційний націоналізм – це націоналізм імперії, яке намагається перетворити різнорідне населення на єдину націю. Фактично, це реакція імперій на національні рухи. Проблема тут полягає в тому, що імперії черпають свою легітимність з династичного суверенітету, а перенесення центру ваги на народний суверенітет веде до втрати монархами своєї легітимності та краху системи.

З вищесказаного випливають два основні висновки:

1) «Національні» мови – результат штучного створення на базі регіональних говірок, яких були тисячі, просто якимось із них більше пощастило (говірка Іль-де-Франс стала «французькою» мовою за рішенням особисто кардинала Рішельє, хоча набагато більше об’єктивних шансів на це мав провансальський діалект, який на той момент володів більш значним культурним багажем, але втрутилася політика – єресь катарів, самі розумієте…). Наявність «окремої» мови абсолютно не є обов’язковою для існування націй, кілька «націй» цілком можуть існувати і навіть воювати один з одним з однією мовою (Англія – США, арабські країни, держави Латинської Америки). Іспаномовні «колумбійці» і «панамці» (про існування других перші, що характерно, до війни й не підозрювали) так завзято знищували одне одного, що аж пір’я летіло… та власне «полковник», якому «ніхто не пише» у Габріеля Гарсіа Маркеса – ветеран саме цієї, т.зв. «Тисячоденної» війни 1899 – 1902 рр. І навпаки, одна нація може мати кілька мов (бельгійці, канадці, фіни, швейцарці, до 1949 – за фактом – і китайці, більша частина країн Африки ).

2) Основними причинами появи націоналізму є зниження важливості привілейованого доступу до певних мов (таких як латина) через масове збільшення грамотності; суспільні рухи, спрямовані на викорінення ідей правління у вигляді божественного права, таких, як спадкова монархія; використання друкарського верстата для просування капіталізму (зближення капіталізму та технологій друку… стандартизація національних календарів, годин та мов була втілена в книгах та публікаціях щоденних газет) – всі ці явища з’являються з початком промислової революції, жодних «націй» у Середньовіччі не існувало, бо основним базисом самоідентифікації служила релігійна приналежність (католик – протестант), дещо меншою мірою – вірність сеньйору у традиційній ієрархічній системі (пам’ятаєте: «Ти чиїх будеш?» – «Маркіза» Карабаса»). Регіональні відмінності зводилися до різниці простонародних суржиків, які ніхто мовами не вважав (бо мова – це латина), а дроблення на ці регіони відбувалося за феодальними вотчинами, а зовсім не за «націями-державами», винайденими пізніше – адже д'Артаньян у Дюма все ще вважав себе не абстрактним «французом», а гасконцем, але ця обставина уявлялася йому та його друзям-мушкетерам набагато менш важливою, ніж вірність особисто королю Людовику ХІІІ – і начхати, «француз» він чи марсіанин. Його слабка на передок дружина Ганна Австрійська, яка водила шашні з «англійцем» герцогом Бекінгемом, все одно вважалася «французькою» королевою. Спробуйте вгадайте, якою мовою спілкувалося між собою все це шановне панство?

З огляду на це, легітимною – справжньою, якщо бажаєте – державою слід вважати будь-яку державу, котра створила політичні та суспільні інституції (різного ступеню стабільності, нехай часом і сумнівної якості) та здійснює внутрішню політику у своїх інтересах (щодо зовінішньої можуть бути варіанти), має кордони та сприймається, як держава власним населенням. І «міжнародне визнання» тут – поняття суто ритуальне та навіть не третьочергове. Відповідно, окремою нацією слід вважати таку спільноту людей, котрі усвідомлюють себе такими та відокремлюють себе від оточуючих, нехай і споріднених народів, на основі ціннісних ознак – мовних, історичних, культурних, чи політичних (Великобританія – США у 18 ст.), ідеологічних (знов таки, монархічна Великобританія – республіканські США, а також, наприклад, монархічний Таїланд та соціалістичний Лаос), релігійних (і втретє – англіканська Британія та католицька Ірландія, православна Боснія та католицька Хорватія, мусульманський Пакистан та індуїстська Індія) або ж довільної комбінації таких (Що робить сьогоднішніх азербайджанців «не-турками» за винятком незначних відмінностей у мові на рівні окремих лексичних одиниць? По-перше, факт неналежності до Османської імперії в минулому, хоча періодично територія Азербайджану і завойовувалась її віськами, а по-друге, шиїтський іслам напротивагу сунітському в Туреччині). А ось сформувалася ця спільнота та її цінності триста років тому або тридцять років тому – знову ж таки, питання не суттєве, оскільки ніяк не впливає на «внутрішню легітимність» та самоусвідомлення нації, так само, як і 40-річна людина не є «легітимнішою» за 4-річну.

Юридична державність НДР та КНДР, хоча й визнавалася / визнається не всіма країнами на формально-офіційному рівні, безперечно, існувала / існує в об’єктивній реальності. Але чи можна констатувати утворення в межах цих держав окремих націй, відмінних від націй у ФРН та Республіці Корея? І тут ми стикаємося з першим парадоксом цих «напівдержав»: хоча населення НДР станом на 1989 рік та КНДР на сьогодні за формальними критеріями цілком можна вважати окремими націями (хоча б у тому ж розумінні, що й народи ФРН та Австрії), більшість цього ж населення факт власної «іншості» хоча й чітко усвідомлює, але на словах звично спростовує в ім’я ідеологічних міркувань (ідеї майбутнього воз’єдання, духовної та історичної єдності тощо). Найоб’єктивнішою відповіддю на це питання було б наступне: населення даних країн впритул підійшло до самооформлення у окремі нації, накопичивши достатню кількість фактичних відмінностей, проте кількість поки що не перейшла в якість та «сутнісний стрибок» самоусвідомлення – наступний і дуже близький з історичної точки зору крок. У випадку НДР цей процес було перервано на стадії «субетносу» – по суті етносу, що формується, а КНДР, якщо протримається ще десять – п’ятнадцять років, неминуче продемонструє світові народження та, що навіть важливіше, самовизнання окремої нації (самоназва для якої, до речі, вже давно існує), похідної від корейського етносу та спорідненої з народом півдня Корейського півострова, але не тотожної ним, як із єдиних колись східних слов’ян пішли окремі українці, росіяни та білоруси.

На перший (та помилковий) погляд, між НДР та КНДР більше спільного, ніж відмінного, проте навіть саме виникнення цих держав, хоча й мало спільного «патрона» в особі СРСР та спільну історичну першопричину (завершення Другої світової війни на перерозподіл сфер впливу між переможцями), все ж таки ґрунтувалося, так би мовити, на різних основах – державність НДР виростала на кістах предтечі-агресора, а КНДР – на місці жертви багатодесятирічної агресії. Ця обставина – суб’єктність (почуття провини) одних та об’єктність (безневинність) інших щодо військових злочинів – справила величезний вплив на весь подальший ідеологічний та ціннісний розвиток відповідних суспільств. У Кореї ідеологія націоналізму (точніше, ідеологічний конструкт 민족 [мінчжок] «нація» у політичному розумінні, який виник на початку 20 ст.) ще у колоніальний період включала в себе суттєвий компонент «легітимізації через віктимність»: «ми маємо священне право на власну державність, тому що занадто довго страждали під гнітом поневолювачів і тепер вони – поневолювачі – не можуть нам диктувати, як жити, і навіть якщо ми припускаємося помилок, вказувати нам на це є зазіханням на нашу обмиту кров’ю незалежність».

Зрозуміло, що ця зручна ідеологема слугує своєрідним універсальним виправданням для будь-якіх злочинів, дурощів, прорахунків та проявів некомпетентності урядів як на півночі, так і на півдні Корейського півострова, а тому й до сьогодні дбайливо плекається та підтримується через систему освіти, ЗМІ та твори мистецтва (насамперед літературу та кіно) правлячими колами обох корейських держав. НДР, втім, як і ФРН, вибудовувала свою історичну політику на почутті провини за нацизм та покаянні за це, одночасно апелюючи до руху підпільників-антифашистів як прямих «духовних батьків-засновників першої соціалістичної держави на німецькій землі». Таким чином, обидві ці держави від самого початку перебували у глибокому ідеологічному конфлікті з власним минулим і мислили своє існування як певну антитезу, «війну» з історією, яка не повинна більше ніколи повторитися. Адже недарма гасло Nie wieder! «Ніколи знову!» було одним одне з найчастіше використовуваних впродовж усієї історії НДР.

До речі, роздутий до абсурдності культ лідерів у КНДР пояснюється не комуніститчним (ніякого культа Еріха Гонеккера чи Вальтера Ульбріхта у НДР не було абсолютно), а саме націоналістичним компонентом ідеології, а якщо «копати глибше», то типовою для Східної Азії кофуціанською ідеєю про правителя-батька, який має «мандат неба» на керування підлеглими, є посередником між небом та людьми, а отже і заслуговує на обожнення.

Ще одним важливим фактором, який доволі сильно впливав на самоусвідомлення жителів НДР та КНДР, була неоднакова широта міжнародного визнання – у той час, як існування НДР офіційно визнавали майже всі держави світу включно з ФРН та США (що б не стрверждувалось пост-фактум зараз, а у часи його існування Америка та Західна Німеччина навіть Берлінський мур вважали цілком законною, хоча й надмірно суворою прикордонною спорудою), кількість держав, що визнають КНДР та підтримують із нею дипломатичні відносини, є помітно меншою, а до цього числа не входять ані США, ані «інша» – Південна – Корея; ідеологічна боротьба за легітимність та суверенітет над усім Корейським півостровом між КНДР та Республікою Корея триває до сьогодні. Причина цього лижит у площині юридичної каузаїстики, а саме у тому, що ФРН після 1955 року відмовилась від власного ж «винаходу» – доктрини Гальштейна (ідеології, виходила із заявленого виняткового мандата Федеральної Республіки представляти всю Німеччину – визначалось, що Федеративна Республіка Німеччина буде розглядати як недружній акт, визнання з НДР (Східної Німеччини) або підтримку з нею дипломатичних відносин третіми державами, за винятком Радянського Союзу, як однієї з чотирьох держав, відповідальних за Німеччину), а Республіка Корея, взявши цю доктрину на озброєння, набагато впертіше трималася за неї зубами аж до кінця 80-х років.

Нарешті, фактор номер три, що робить передумови виникнення НДР та КНДР геть зовсім різними, полягає у тому, що між НДР та ФРН, на відміну від КНДР та Республіки Корея, не було війни, а значить процес психологічної легітимізації себе та, що важливіше, делегітимізації опонента відбувався менш емоційно, зі значно меншим градусом ненависті та непримиренності, залишаючись філософсько-академічним та економічним, а не народженим у крові та стражданнях війни на знищення. Пінічнокорейський режим від самого початку, тобто ще із 1948-1949 років, розглядав свого південного візаві як прямого військового супротивника й і непримиренного антагоніста, що підлягає фізичному знищенню, а не просто ідейного опонента. Саме за ініціативи особисто Кім Ір Сена й розпочилася Корейська війна, хоча СРСР намагався втримати новоспеченого лідера КНДР від цього кроку й дав «зелене світло» на початок військових дій лише у січні 1950 року та й то виключно під тиском зовнішніх обставин (перемога у 1949 році комуністів Мао Цзедуна у Китаї та розуміння Кремлем того, що у разі відмови у допомозі з боку Радянського Союзу, Кім зажадає допомоги від Мао та гарантовано отримає її, неминуче вийшовши з-під впливу СРСР і переорієнтувшись на КНР). Природно, що величезна кількість жертв і руйнувань, військових злочинів, а також феноменальна жорстокість, з якою велася ця війна і в якій Південь анітрохи не поступався Півночі, призвели лише до посилення почуття взаємної недовіри та гіпертрофованого сприйняття протилежної сторони як демонізованого ворога, а зовсім не як «альтернативної держави корейського народу». На додачу до цього, поїздки до родичів у ФРН для жителів НДР хоча й не були стовідсотково вільними, проте цілком можливими (особливо для деяких категорій громадян, до прикладу, пенсіонерів, котрі могли відвідувати ФРН майже безперешкодно, у той час як для жителів обох частин Корейського півострова це є повністю неможливим (за винятком окремих театралізованих «воз’єднань сімей» раз на кілька років, що їх періодично ініціює КНДР чи Республіка Корея із суто пропагандистсько-політичною метою; наприклад, у 2015 році відбувалась обставлена з великою помпою двадцята (!) із 1953 року зустріч розділених корейських сімей, але саме зустріч – зустрілись, поспілкувалися під наглядом спецслужб та роз’їхалися по своїм домівкам у різних державах, ні про яке реальне «воз’єднань» навіть не йшлося), та й з огляду на те, що з моменту розділення та суворої ізоляції минуло вже 70 років, «родичі на Півночі / Півдні» для більшості корейців – фактично для всіх, чий вік менший за 80-90 років – вже давно стали чистою абстракцією. Таким чином, навіть так звана «народна дипломатія» у корейському випадку не працює, внаслідок чого не відбувається суто людського пом’ягшення стосунків, а отже й поступове взаємне віддалення проходить на рівні не лише суспільств у цілому, а й конкретних індивідів- «колишніх» родичів.

Дмитро Карпека для "Правовий Контоль"