РПЦ активно просуває наратив, нібито ПЦУ – неканонічна. Насправді ж, одна з найбільш суперечлиих юрисдикцій – це саме РПЦ. Вона, порушивши всі закони, самопроголосила себе в 1448 році і до 1589 року перебувала в розколі з Вселенським православ’ям. Її ніхто не визнавав. Вселенський патріарх лише через 141 рік офіційно визнав єпископа московського. Але до цього 141 рік РПЦ була самопроголошеною. Про це у Москві «цнотливо» забули. Не так давно т. зв. московський патріарх Кирила (Ґуняєв) відкрито заявив, що Варфоломії скоїв не лише злочин проти церковних канонів, надавши Томос Україні та більш того він пав у великий гріх через це.
Для тих, хто мало орієнтується у церковні історії, та не знайомий з церковним правом, такого роду заяви можуть звучати переконливо. Але тут відверта брехня.
По-перше, у зв’язку з тим, що сама Московська Церква отримала свою автокефалію від Константинополя у 1589 році, а по-друге, не всі автокефальні Православні Церкви мають право надавати автокефалії. Про це прямо свідчать канони (тобто правила церковного життя), які були формулюванні ще на Вселенських Соборах.
Це є виключне право матері-церкви - надавати автокефалію, коли вона вважає це за потрібне. А Московська Патріархія не є церквою-матір’ю для Україна, бо вона сама – блудна донка Константинополь кого Патріархату. В Константинополі до позиції Російської церкви ставляться філософськи: питання про те, хто і як може надавати автокефалію, детально вивчалося на синаксі (архієрейському соборі) у вересні 2018 року, і його учасники дійшли висновку, що канонічне право дає Константинопольському патріархату таку можливість.
Далі ми ще раз поговоримо на тему канонічної правомочності і діянь Константинопольського Патріарха, а зараз висловимо, бодай основний тезис, Його Всесвятість діяв в позитивному моральному полі, про кажучи, він використав своє законе правона надання автокефалії, тоді при чом тут який гріх. Він не узурпував владу, не грав на чужому полі, не благословляв на катування та вбивства.
Він дав українському народові саме те, чого цей народ прагнув- церковну незалежність, іншою мовою автокефалію. Це навіть благословенний вчинок, гипер-добра справа, як з точки зору церковного права, так й загально –християнської моралі. А те, що у Московському Патріархаті й з першим й з другим мають великі проблеми – це вже прерогатива Божого Суду, про який вони те імовірно там забули. А зараз ми знову повернемо з площини християнської моралі у галузь канонічного (церковного ) права.
Православна церква України була створена, як канонічна автокефальна помісна церква з благословення Вселенського патріархату в грудні 2018 року на Об’єднавчому соборі в Києві. Цей собор об’єднав представників усіх гілок українського православ’я і поклав край так званому «розколові» в Україні, про який твердили прихильники Москви. На початку 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій вручив предстоятелеві ПЦУ митрополитові Київському і всієї України Епіфанію Томос про канонічне визнання автокефалії ПЦУ, як помісної церкви України.
Відтак ПЦУ є однією з 15 канонічних автокефальних помісних церков, які складають православну спільноту, і єдиною канонічною православною церквою на території України.
Підрозділ РПЦ в Україні, так звана Українська православна церква, що підпорядкована Московському патріархатові, є частиною канонічно визнаної РПЦ, але на території України її канонічний статус сумнівний. Вона не є автокефальною і не має статусу помісної церкви. Як повідомляв Вселенський патріарх, «в дусі пастирської чуйності ми тимчасово терпимо існування українських ієрархів під Росією не, як місцевих правлячих єпископів, а лише як титулярних (таких, які не керують тією єпархією, назву якої вони використовують – ред.) або тих, що перебувають (мають резиденцію) в Україні, ієрархів» у сподіванні, що вони об’єднаються з канонічною ПЦУ.
Вселенський патріарх Варфоломій підтвердив, що ПЦУ – єдина канонічна православна церква в Україні.
З канонічної точки зору на території незалежної України можлива лише одна помісна автокефальна Православна Церква – Православна Церква України, яка була утверджена у новому статусі внаслідок рішень Об’єднавчого Собору 15 грудня 2018 року.
Так, Об’єднавчий Собор українських православних Церков Вселенським Патріархом були запрошені усі православні архієреї в Україні – зокрема так званої Української Православної Церкви (Московського патріархату). За підсумками цієї визначної події колись розділені струмки Українського Православ’я поєдналися в один і постала єдина помісна Православна Церква.
На початку 2019 року ПЦУ отримала Томос і була включена в Диптих автокефальних Церков, тобто стала єдиною канонічно визнаною Православною Церквою на території Української Держави.
Наразі не можна ставити питання про якесь повторне об’єднання або злиття православних церков в Україні – адже єдина Помісна Церква постала ще у 2018 році. І ставити під сумнів її єдність, або й взагалі від неї відмовлятися, як це нині роблять діячі УПЦ (МП), – означає йти всупереч канонічному порядку та заперечувати незалежність і неподільність Української держави.
Не лише тому, що єдина канонічна православна церква в Україні – це ПЦУ.
Патріарх Варфоломій постійно нагадує, що Об'єднавчий Собор українських церков у грудні 2018 року обрав митрополита Епіфанія канонічним митрополитом Київським і всієї України та ухвалив Статут Церкви України.
«Відтоді нова автокефальна церква України є єдиною канонічною Православною Церквою на території Української Держави, та Блаженніший Митрополит Київський та всієї України має бути визнаний її канонічним Предстоятелем», – наголосив Варфоломій.
Виходячи з цього, митрополит Онуфрій вже не розглядається Константинополем як канонічний митрополит Київський, а лише як ієрарх, що проживає в Києві.
Для цього, передусім, варто пригадати послідовність отримання Українською Церквою автокефалії. Перший крок: Константинополь повертає Київську митрополію, яка перебувала з 1686 року під адмініструванням патріарха РПЦ, до своєї канонічної юрисдикції. На момент цієї події у 2018 році, з точки зору Константинополя, канонічною структурою цієї митрополії була УПЦ МП. Другий крок: скликання об’єднавчого собору. Поновлення позбавленого сану колишнього митрополита РПЦ Філарета і підтвердивши у очільника УАПЦ Макарія єпископську гідність, Константинополь визнає всю поставлену ними за часи розколу ієрархію — подібні події є відомими в історії Церкви, починаючи з часів аріанської смути. Відтак, дозволяє всім бажаючим єпископам цих гілок українського православ’я доєднатися до канонічної структури Київської митрополії Константинопольського патріархату на Об’єднавчому соборі 2018 року. Третій крок: дарування автокефалії Українській Церкві. 6 січня 2019 року Київська митрополія разом з приєднаними до неї єпископами колишніх УПЦ КП та УАПЦ отримує канонічну автокефалію від Церкви-матері Константинополя.
Водночас однією з найбільш канонічних церков є ПЦУ. Вона свого часу була поглинута, фактично була анексія України Росією. І Київську митрополію, яка є матір’ю для церкви російської, Москва незаконно собі привласнила. Росія окупувала територію і незаконно підпорядкувала собі церковний устрій України, який, згідно з усіма церковними канонами, належав Константинопольському патріарху. Тому можна сказати, що українська церква була незаконно прилучена до Росії і в 2018 році патріарх Варфоломій визнав факт незаконності дій Росії проти України і абсолютно канонічно дарував автокефалію ПЦУ.
Це перший випадок, коли церква не проголошувала себе автокефальною і не виходила зі складу Вселенського патріархату. Бо якщо ми візьмемо болгарську, румунську, сербську, московську церкви – вони всі були церквами, які належали до Вселенського патріархату. Вони відділилися від нього, можна сказати, незаконно. Вони відділилися без благословіння. І лише через десятиліття Вселенський патріарх визнавав їх.
Українська церква є дуже великою. За кількістю вірян Україна є найбільшою християнською країною світу. З огляду на це патріарх Варфоломій вирішив, що ця країна має право за своїм масштабом бути самостійною православною громадою. І надав статус автокефалії ПЦУ. Це був випадок першого добровільного надання патріархом автокефалії. Бо інші народи, зокрема, болгари і росіяни, вимушували його надавати цей статус.
Сергій Сербін, історик