Президент РФ Володимир Путін дуже багато говорить про демілітаразацію та денацифікацію України, але що за цим стоїть? На наш погляд, тут працює фрейдистський "механізм проекції", простіше кажучи, "тримайте злодія" голосніше кричить сам злодій. У нашій статті ми поміркуємо спочатку про те, чому потрібна саме демілітаризація самої Росії, а потім розкриємо можливі шляхи та сценарії «заспокоєння» країни-агресора, реального, а не ритуально-номінального «перезавантаження» ставлення РФ до України та всього цивілізованого світу.
Отже, наперед. Чому ж таки необхідна демілітаризація РФ?
Без хибного пафосу нам усім конче необхідно (для виживання нашої цивілізації) усвідомити, що Людство зараз перебуває на вирішальному етапі своєї новітньої історії. Путін всерйоз налаштований змінити існуючий світовий лад, створений внаслідок перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Де-факто він прагне відродити тоталітаризм та блокове протистояння.
Російська політична та соціальна реальність наповнена такими збоченими кліше, що дає Путіну всі передумови для маніпулювання громадською думкою з метою виправдання агресивної війни проти України, а в перспективі й проти Європи. Так звана «СВО» є безпрецедентним викликом європейської безпеки, оскільки Путін вторгається в межі інших країн — безпрецедентний прецедент з часів підписання Гельсінського акту 1975 року. можна провести аналогію з Гітлером та Муссоліні, які напередодні Другої світової війни здійснили низку територіальних завоювань у Європі та Африці. Відповідно, у російській армії проходять реформи, які передбачають безпрецедентне зростання виробництва озброєння та військової техніки. До цього слід додати й те, що народ підтримує владу, а ті, хто проти війни вже перебувають в ув'язненні на тривалі терміни в системі Нео-Гулага, або просто змушені тихо сидіти на кухні і мовчати, банально, щоб вціліти. Зробити реально щось у них немає можливості. Україні вони не допоможуть, а собі зашкодять. Не судитимемо їх, а перейдемо далі до аналізу нашої теми.
До того часу російські громадяни будуть експлуатуватися як гарматне м'ясо, а найменший опір мобілізації суворо переслідуватиметься. Під час виступу Путіна з нагоди 80-річчя прориву блокади Ленінграда він прямо натякнув росіянам, що війна триватиме і що вони не мають іншого виходу, окрім як слухняно вступити до неї.
Наскільки далеко зайде путінська агресія, залежить від того, чи досягне він успіху в Україні. Якщо його не зупинити зараз, поки він не пристосував свою армію та економіку до вимог великої війни, він цілком може оголосити про «демілітаризацію» та «денацифікацію» ЄС, принаймні деяких його країн. Російська пропаганда вже починає розкручувати наративи про «нацизм у Європі», створення «Варшавської Народної Республіки», «повернення Литви додому в Росію» тощо.
Ігнорувати це було б неприпустимо: над Європою справді нависла величезна загроза. Його навіть не можна порівнювати з нацизмом — мабуть, краще порівняти його з монгольською навалою 1240-х років, коли не тільки Україна, а й Польща та Угорщина, нагадаємо, випробували на собі всі жахи та звірства, які чинили дикі кочівники.
Ця історична аналогія змушує нас задуматися над майбутнім Європи, тим більше, що Україна прагне євро-асоціації.
Але повернемось у наш час. І згадаємо події не стіл минулих років. Досягнувши успіху в Грузії у 2008 році та в Україні у 2014 році, Путін вирішив, що з таким самим успіхом він може піти по-великому і захопити всю країну.
Це не спрацювало, як він сподівався. Адміністрація США, зрештою, поступилася і надала Україні багато систем озброєнь, яким вона неодноразово говорила «ні». Але є ще зброя, яку ми могли б передати Україні сьогодні, щоб наблизити закінчення війни та врятувати життя, але адміністрація США відмовляється через побоювання «ескалації».
Ми бачили, що система HIMARS дозволила українським військовим знищити склади боєприпасів та лінії постачання, що дозволило українцям звільнити значну територію. Ми бачили відео українських солдатів, яких зі сльозами радощів зустрічають звільнені мирні жителі, які пережили жорстоку російську окупацію.
Але Путін не здається, і безпілотники іранського виробництва та російські крилаті ракети врізаються у житлові будинки, вбиваючи старих жінок та маленьких дітей, наші серця розриваються. Але знання того, що багато з цих атак здійснюються з окупованого Росією Криму, в межах досяжності ракет, в яких Захід відмовляв Україні, робить смерть і руйнування ще більш несамовитими.
Чим сучасніша зброя Україна зможе швидко отримати, тим швидше закінчиться війна. США та багато наших союзників оголосили про постачання Україні танків, що раніше не обговорювалося. Але неясно, чи було це рішення прийняте вчасно, щоб танки прибули в достатній кількості, щоб зіграти роль у весняному контрнаступі або допомогти Україні захиститися від наступальних зусиль Росії, які відновилися, які зараз ведуться.
Війна Росії проти України також позбавила ЄС та США самозаспокоєності у мирний час щодо стану їхньої оборонно-промислової бази.
В даний час робляться зусилля щодо відновлення здатності країн Заходу поповнювати наші запаси зброї та боєприпасів. Це допоможе не лише в їхніх зусиллях з надання допомоги Україні, а й значно підвищить готовність США протистояти потенційним загрозам у найближчому майбутньому, наприклад, з боку Китаю, країни суверенної РФ.
Запобігання майбутній російській агресії значно підвищить безпеку Європи та Америки і дозволить уникнути великих витрат у майбутньому.
Тому в національних інтересах колективного Заходу на даному етапі історії якнайшвидше підтримати вирішальну перемогу України. Володимир Путін продовжував повторювати свої первісні цілі війни — «демілітаризацію та денацифікацію».
Денацифікація у тому контексті, в якому її використовує Путін, явно означає зміну режиму. Цілком очевидно, що Путін думав, що зможе повалити нинішній обраний уряд в Україні та встановити у нас маріонетковий режим на чолі із призначеним гауляйтером. Демілітаризація у путінській версії означає, що Україна має відмовитися від свого права на самооборону, надавши Росії повну свободу дій для силового втручання, якщо Україна будь-коли знову намагатиметься відстояти своє право діяти незалежно від Росії.
Очевидно, що президент Зеленський ніколи не зможе погодитись виконати ці дві вимоги. Жоден президент суверенної країни не міг. Звичайно, у поданні Путіна Україна (а також країни Прибалтики, колишнього Варшавського договору, та й Польща, Грузія тощо) не є суверенною країною. Це проблема. Путін повторює хибну версію історії, за якою Україна є штучно створеною країною і по праву є частиною Росії.
Україна має довгу історію незалежності до того, як її було завойовано Росією, фактично задовго до того, як Росія взагалі існувала. Але впродовж десятиліть Путін просував перекручений, імперіалістичний погляд на історію, надто поширений серед росіян. Коли Путін неодноразово посилається на Петра Великого, ми маємо бути стурбовані. Пам'ятайте, Петро Великий був російським імператором-експансіоністом, який відвоював у Швеції такі землі, як Фінляндія та Прибалтика.
Можливо, втішно вірити путінській пропаганді, що він переймається людьми в тих частинах України, де вони говорять російською мовою, і що, можливо, ці люди хочуть бути росіянами. Російська Федерація у своїх нинішніх кордонах увібрала в себе багато неросійських національностей та мов з минулих імперських завоювань. Раніше їх не зупиняло те, що вони не говорять російською мовою. У 1939 році Радянський Союз напав на Фінляндію під час Зимової війни, незважаючи на те, що її мова та культура сильно відрізнялися від Росії.
Це було відверто імперське прагнення відвоювати втрачені території Російської імперії. Фінляндія чинила опір і зберегла свою незалежність, але Росія зберегла великий шматок Карелії.
Це територія, яка говорила на діалекті фінської мови та історично не була російською у жодному глибокому культурному чи лінгвістичному сенсі. На жаль, сьогодні в цьому регіоні карели, які зберігають рідну мову та культуру, становлять незначну меншість населення. За минулі роки вона була ґрунтовно русифікована.
В Україні масових поховань та повідомлень про масові зґвалтування в районах, звільнених від російської окупації, має бути достатньо, щоб розвіяти міф про те, що українці вітають окупацію, або що росіяни вважають українців братами. Той факт, що багато людей на сході України говорять російською мовою, ніколи не робив їх російськими, так само, як і англомовні ірландці не хочуть, щоб ними керував Лондон. Східна Україна піддавалася політиці русифікації при Російської імперії, а потім за Радянського Союзу, коли в цей район було завезено багато російських робітників. Але тепер усім має бути ясно, що українську національну ідентичність нелегко придушити, незалежно від того, якою мовою вони розмовляють вома. Проте це не заважає російським намагатися.
Тисячі українських дітей з окупованих Росією територій на сході України були насильно депортовані до Росії та усиновлені до російських родин. Члени путінського режиму відкрито говорять про те, що ці діти прийшли з проукраїнськими настроями, але тепер їм промили мозок, щоб вони перейняли проросійські настрої. Вже одне це відповідає визначенню геноциду.
У промові Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки 2007 року його критика Сполучених Штатів включала твердження про те, що Америка прагне однополярного світу, в якому вона нібито нав'язуватиме свої цінності іншим. Коли Путін говорить про такі країни, як Україна, та інші країни, де раніше домінувала Росія, ясно, що він вважає їх або своєю сферою впливу, або чиєюсь ще.
Путін не може погодитися з тим, що українці можуть захотіти залишити позаду корумповану пострадянську систему, в якій домінує Росія, де багатіють олігархи, а економічна та політична свобода середньої людини обмежена. Путін говорить про «розширення НАТО» у країнах Балтії так, ніби НАТО є імперією-суперником.
Насправді прибалтійські країни благали вступити до НАТО. І вони визнали за часів наївного оптимізму на Заході, що Росія стає мирною демократією. Але ризики та витрати, якщо Путін не зупиниться зараз, будуть набагато вищими. Це робить відображення вторгнення Росії до її суверенного сусіда у національних інтересах ЄС та США, а також Молдови, Грузії та Польщі.
Підбиваючи підсумки, зауважу, що навіть у разі Перемоги України, у тому числі й повернення до кордонів 1991 року, відбудеться період недовгострокової відлиги, деякого розрядження міжнародної атмосфери. А за цей час поранений ведмідь залиже свої рани і приготується до нового витку агресії, і проти України та Казахстану. Треба чітко усвідомлювати, що Путін не зміг би розпочати свої агресивні дії проти сусідніх країн, якщо не відчував би підтримки з боку населення, або зомбованого його багаторічною пропагандою (на всіх рівнях, не лише через ТБ, а й через систему освіти від дитячого садка до "Університетів"). Російська загроза не зникне, тому в наших національних інтересах та в інтересах довгострокового миру в Європі підтримка вирішальної перемоги України – це правильно.
Росія розпочинає безпрецедентну з 1945 року військову реформу у своїх збройних силах, що передбачає практично подвоєння чисельності військ. Москва має намір створити два нових військових округи поблизу Прибалтики та Фінляндії, а також прийняти на озброєння низку нових видів озброєнь. Російська промисловість уже де-факто перейшла на військові рейки, а Володимир Путін під час показової бесіди з ветеранами ВВВ зробив завуальовану заяву про продовження «спецвійськової операції» на невизначений термін.
Приблизно через 15 місяців Захід не втомився від війни і не відмовився від підтримки України, яка не тільки чинила стійкий опір. Українська армія наразі має високий рівень організаторських здібностей, високий рівень підготовки, високий рівень інтелекту. Вони мають різні види озброєння і, що найголовніше, вони можуть легко та успішно працювати з усіма системами — радянськими, Системи НАТО, що завгодно, Путін мріє побачити російські танки на вулицях європейських міст — і він їх там побачить, якщо Україні сьогодні буде недостатньо танків.
Отже, події після Мюнхенської промови Путіна лише показують (у тому числі й по тому самому «механізму проекції», про що ми згадували на початку статті), що необхідна демілітаризація та денацифікація самої Росії, але як це може здійснитися, ми поговоримо в наступному нарисі.
Можливо, продовження статті
Сергій Сербін, історик