• Сб. Кві 20th, 2024

НЕДОЛУГОСТІ МОСКОВСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я

Релігія вже давно лежить в основі непростих відносин між двома країнами, а Російська Православна Церква історично служила для зміцнення імперської влади Росії над Україною. В останні роки релігійні зв'язки відігравали центральну роль у зусиллях Путіна щодо запобігання виходу України з російської сфери впливу. Однак кремлівський лідер тепер вже точно розуміє, що спільна православна віра не означає, що українці обов'язково приймають його бачення своєї країни, як частини відродженої Російської імперії.

Путін давно прагне використовувати Російську Православну Церкву і її українське відгалуження в якості інструментів м'якої сили. Ці зусилля зазнали серйозної невдачі на початку 2019 року, коли духовний лідер православного світу, Вселенський Константинопольський Патріарх, надав Православній Церкві України незалежність (відому, як «автокефалія»). Подія була розцінена, як серйозний удар по реваншистським амбіціям Путіна. У відповідь Російська православна церква офіційно розірвала відносини зі Вселенським Патріархом.

Незважаючи на невдоволення Росії створенням незалежної Православної церкви України, Путін, схоже, щиро вірив, що багато українських православних віруючих вітають його вторгнення. Під час виступу напередодні війни Путін говорив про необхідність захисту «невід'ємного духовного простору» Росії в Україні. Цю точку зору підтримала і Російська православна церква, яка неодноразово заявляла, що Україна є частиною її духовної території.

Звичайно РПЦ в Україні хоче зберігати свою ідентичність, як частину російської імперської церкви і саме цю ідентичність вважають найважливішим елементом своєї віри.

Наведу невелике спостереження щодо єпископату РПЦ. (і в Україні і скрізь) скільки їх не бачив. Чванливі зарозумілі моральні перевертні, з вкрай низьким інтелектом, і впевнені що держава зобов'язана примушувати людей ходити в їх правильну «церкву», а самі вони повинні бути недоступні для критики. Кажуть десь у світі є розумні, чесні благочестиві єпископи РПЦ. Може бути. За законом великих чисел може бути таке. (ну помилився Гундяєв, не догледів). Але мені не траплялися.

Тому реальність політичної картини в Україні - ось така. Частина громадян України вважають невіддільним елементом своєї релігії Російський імперіалістичний наратив.

Частина відкидають цей наратив але залишаються в «единственной спасительной» юрисдикції всупереч йому. Знаю бабу у якої будинок був зруйнований обстрілами, а вона наполегливо ходила до церкви МП де піп проповідував «Щас нас Путін завоюет і заживемхорошо». Ненавиділа цього попа, але до церкви ходила. «Где же нам получать благодать?»

Думаю вона не самотня. Всіх хто наївно вважає ніби після війни РПЦ в У (так звана УПЦ), як то зміниться і стане більш договоро- спроможною, глибоко помиляються. Незважаючи на зраду і єресь з боку Московського «патріарха», їх центральні «богословські» презумпції (якщо завгодно забобони) залишаться ті ж.
1) Дисперсональний дуалістичний «бог» який підпорядковується наказам «церковної» ієрархії з Москви.
2) магічне розуміння таїнств, обрядів і традицій.
3) Волюнтаризм каноніки і догматики на користь церковної ієрархії, яка валідна тільки, як частина державного апарату РФ (в.о. Російської імперії).

Всі ці презумпції нікуди не зникнуть ні при якому кризисі, зживатися природним шляхом можуть дуже довго. І відкрите питання, чи можуть бути зжиті.

Це факт дуже складно змінити. Це можуть бути непогані громадяни. Які і зараз самі терплять біди і горе від вторгнення російського агресора, воюють за Україну на фронті або трудяться, як волонтери. Як вони вирішують внутрішній дисонанс в цій ситуації - не можу навіть уявити. Які мудрі адміністративні рішення треба зробити, що б цих людей не зробити ворогами української держави, а їх релігію відкоригувати в більш здоровому напрямку. Теж не можу собі уявити. Ясно що ламати об коліно-не вихід.

Але очевидно, що всі триваючі злочини треба припиняти і жорстко. І що раніше ці злочини не переслідувалися, так про це треба ясно і голосно говорити. Що всі ці «Почаївські листки» та інша пропаганда - злочин. І були такими і до 2014 року. І псування пам'яток архітектури-злочин. І розкрадання культурних цінностей-злочин. І розпалювання міжнаціональної та міжрелігійної ненависті яким набиті церковні лавки РПЦ в Україні - теж кримінальний злочин. І що це все не переслідувалося 30 років-теж злочин! І те що представники адміністрації міст в попередній час які за наказом РПЦ чинили тиск на інші конфесії - теж злочин.

Що диякона Кураєва в 2010 році. коли він у Севастополі разом байкером «Хірургом» роздавав значки з перекресленим гербом України, - не затримали, а дали їм цю акцію провести повністю - цей факт теж кримінальний злочин.

Не обов'язково в кожному подібному випадку відкривати справу або починати правове переслідування, досить про такі речі просто говорити. Оздоровлення суспільства не буває за адміністративним актом. Воно відбувається повільно.

Вважаю, біля 25% прихожан УПЦ залишаються прихильниками МП. Зараз дуже відповідальний момент в історії УПЦ. Її верхівка має чітко «відрізатись» від РПЦ МП. Повний розрив з цією конторою - яка є частиною воєнної машини Кремля. Люди це підтримають. Найгірше, якщо вони будуть, як зараз «мутити воду» залишатись фактично в МП і одночасно трубити про свій патріотизм. Не важко помітити, що в РПЦ в Україні (УПЦ) об'єктом віри є сама по собі Церковна юрисдикція, яка оголошується гарантом Царства Небесного (власне в їх пісеньці про це і співається). Причому це агресивний клерикалізм на рівні вищому ніж у радикально католицьких діячів. Патріарх Кирило для них буквально «бог». Цей клерикалізм вищого рівня звичайно виражається в написанні діючих церковних ієрархів на фресках в храмах, і заявах «Паші-Мерседеса». Клерикалізм це всього лише церковний аналог пануючого в Росії етатизму. Уявлення про непогрішний і завжди правий державний апарат управління. В Росії панує прямо ототожнення країни і державного апарату, в клінічній формі ототожнення нації і глави адміністративного апарату, (Росія це Путін), так в РПЦ панує ототожнення церковної ієрархії і Церкви Христової. Аж до «Батька наш Онуфрій». Переслідування кліриків за розпалювання міжнаціональної і міжрелігійної ворожнечі і пропутінську пропаганду – «гоніння на церкву». Це дуже помітна з боку деформація еклессіології, що перевершує за рівнем клерикалізму навіть Середньовічні радикальні заяви римо-Католицької еклезіології в стилі «Dictatus Papae». Тобто те чого чада РПЦ люто ненавидять в католицизмі (при тому що там цього радикалізму давно немає) і любовно і самовіддано вирощують у себе. Отже, для РПЦ (УПЦ частина РПЦ без сумнівів) сама церковна ієрархія і є Церква Христова. На практичному рівні вони вірять в «Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву Московського Патріархату».
Це результат впливу Російської держави і його ідеології, де поняття «нації» замінено на «Держава». Для росіян «Родина всегда права» на практиці означає «Путін є непогрішний». Це психологічна залежність від московського патріарха навіть більше ніж залежність католиків від Римського Папи в середні століття. Ось така деформація віри.

Сергій Сербін, історик